Читати книгу - "Вершник без голови"

Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом'якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур'яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.

— Ох, яка краса! — в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.

— Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойндекстер?

— Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти, — все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує — цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.

— Тут немає будинків.

— Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків — щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б… — з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: — …вмерти.

Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова — то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.

Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.

Його відповідь була стримана й прозаїчна.

— Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя — без покрівлі над головою, без товариства, без…

— А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду — а це сказав ваш друг містер Стамп, — то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?

— Цілком так. Просто я не маю іншої професії.

— Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.

— На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?

— Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?

— Ну, він не заслуговує на таку гучну назву, — засміявся мустангер. — Хатина — ось слово, яке більше пасує до мого хакале.

— Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?

— Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.

— Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?

— Зовсім проста.

— І стоїть на відлюдді?

— На десять миль навколо — жодного житла.

— Серед дерев? Мальовнича?

— Ну, це як на чиє око.

— Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?

— Миля туди, миля назад, отож дві.

— Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.

— Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?

— Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральде, — провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь. — Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?

— Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…

Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.

Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум'янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї — намисто, на зап'ястках і кісточках ніг — браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках — мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.

— Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?

— Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат — дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.

— Ваш молочний брат?

— Атож. Його звуть Фелім О'Нійл — він, як і я, родом із Смарагдового острова,[40] з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.

— Ірландська вимова… Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральде?

— Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодинки скористатися Фелімовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.

— З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.

— Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.

Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустангерове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.

Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної «крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля», — і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.

Та її піднесений настрій тривав недовго — лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж