Читати книгу - "Нарис Історії ОУН"

партію намагався створити старий радикальний лідер Кирило Трильовський, після відсунення його від впливів у „матірній” партії. На з'їзді цієї останньої в 1929 р. викинено з партії посла до польського сейму Стефанова, зажадавши передання його посольського мандату до диспозиції партії. Відкололася від партії і т. зв. Богордчанська група д-ра Осипа Когута.

Крім цього, в Галичині існувала ще невеличка українська соціял-демократична партія (УСДП), провідними діячами якої були Володимир Старосольський, Володимир Темницький і Лев Ганкевич.

Галицькі партії, головно ж УНДО і УСРП, намагалися поширити свою діяльність і на північно-західні землі (Волинь, Полісся, Холмщину, Підляшшя), що в перші роки польської окупації було ще можливе, і ці намагання увінчалися були спершу деякими успіхами. Та вже незабаром польська окупаційна влада відгородила названі землі від Галичини адміністраційно-поліційним, т. зв. „сокальським”, кордоном і почала практикувати там окрему „реґіональну українську політику”, що практично проявлялася як крайнє угодовство, опортунізм і сервілізм супроти Польщі з боку продажних і безхребетних елементів українського походження. Найяскравішим уосібленням цієї політики був ославлений Петро Певний, лідер „Волинського Українського Об'єднання” (ВУО) і посол до польського сейму, слухняне знаряддя в руках польського адміністраційного кацика на Волині – воєводи Г. Юзефського.

В такій ситуації і за такого стану українського політичного життя по цей бік ризького кордону, а по той – за умов жорстокого тотального поневолення большевицькою Московією осередніх і східніх земель України – оформилась і почала діяти нова українська політична сила: Організація Українських Націоналістів (ОУН).

ОУН і українські леґальні партії

Організація Українських Націоналістів зайняла від самого початку неґативну поставу супроти всіх тодішніх українських леґалістичних політичних партій.

Яка ж причина такої постави: принципова ворожість до кожної іншої політичної партії, як до конкурента, монопартійні та монополістичні тенденції, чи неґативне ставлення до політики тих партій, як виразно шкідливої для української визвольної справи?

Оцінка тодішніх українських леґалістичних партій під польською окупацією зроблена українським революційно-визвольним рухом і висловлена, між іншим, на сторінках офіціяльного органу УВО „Сурма” про тодішній український опортуністичний табір:

„Один із наших письменників недавно писав:

Кожна справді визвольна боротьба – це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом – боротьба на життя і смерть. Визвольної боротьби пів-засобами, півдорогами і півділами немає, ніколи не було і бути не може.

Але цієї правди не хоче знати опортуністичний табір, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються „реальною” політикою, проповідують „органічну працю” та мають „орієнтаційні концепції”. Всіх їх ціхує одна спільна риса: всі вин хотіли б „хитро-мудро, невеликим коштом” – „збудувати Україну”.

І так одні (уенерівці) вже від років проповідують: українці самі не зможуть побороти всіх ворогів, а що більше – навіть самих большевиків; тому ми вступили в союз із поляками і відступили їм західноукраїнські землі; за те польські війська звільнять Велику Україну з-під большевицького ярма, тоді ми там створимо нашу державу, створимо власне військо, а коли окріпнемо – відберемо від поляків Західню Україну; а коли б мали навіть назавжди зрезиґнувати з Західньої України, то це оплатиться за самостійність Великої України.

А другі (гетьманці) кажуть: Росія завелика, щоб її поборола Польща, а тим більше ми самі не зможемо її побороти, та ще й тепер, в стані нашого поневолення. Зате легше є побороти Польщу, тому нам треба жити в згоді з Росією, створити „союз трьох Русей” з монархій московської, української і білоруської під сгептром московського монарха; тоді легко поборемо Польщу, відберемо Західню Україну й так діб'ємося „соборности”; а тоді зможемо зрезиґнувати з союзу з Московщиною, а якщо і ні, то також нічого злого не буде.

А треті (соціял-революціонери) кинули клич: монархії в Роси вже не буде і не є добре, щоб була, бо буде нас гнобити, як давніше гнобила. Зате треба утворити соціялістичну „Ліґу Востока Европи” в союзі з російськими соціялістами; Україна тоді легко відбере свої землі від Польщі, буде соборна і самостійна, бо союз із соціялістами не буде ніякою неволею, а союзом самостійних держав.

Четверті (ундівці) вже давно почали проголошувати: не можемо звільнитися нараз, а лише поступово, етапами. Тому дбаймо ми за галицький загумінок і тут стараймося дістати автономію; тоді ми скріпнемо й наша самостійність прийде автоматично.

А п'яті (соціял-рідикали) кажуть: біда наша не в Польщі, і не в польській державі а в фашистівській диктатурі в Польщі. Коли б не було диктатури, то польський працюючий нарід погодився б з українським працюючим народом. Отже, в Другім соціялістичнім Інтернаціоналі наше спасіння.

Шості (соціял-демократи) додають до того ще й большевицьку диктатуру, як причину неволі на Великій Україні, і також шукають спасіння в ІІ-ім Інтернаціоналі й у світовій демократії.

Сьомі (радянофіли) говорять: ми вже маємо українську державу над Дніпром, а треба на тільки визволитися з-під Польщі. Тому наше спасіння в большевиках, які прилучать Західні Землі до Радянської України, і тоді будемо мати і самостійність, і соборність.

Осьмі (католики Хомишина) заявляють: Радянська Україна – це царство Антихриста, і - „не Рада Амбасадорів, але Провидіння Боже поставило нас, як частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися. Хотяй би нас польська держава гнобила і переслідувала, то таки маємо завжди і всюди зазначувати нашу льояльність; наша льояльність має до того стреміти, щоб польська держава

була сильна і забезпечена”. Лише тоді дістанемо автономію, а тоді побачимо.

Що більше, маємо й таких „реальних” політиків (Панейко), які постійно міняють свої орієнтації, в залежності від того, де бачать силу: коли Денікін був сильний, тоді видвигали концепцію злучених держав сходу Европи, отже

союз із білими москалями; коли ж упав Денікін, а большевики закріпили свою владу, то перескочили до радянофільської орієнтації; коли ж із большевиками почало бути „не теє”, тоді давай проповідувати територіяльну автономію під Польщею.

Але мали ми ще ліпший випадок: один і той самий „реальний” політик редаґував „Діло” і проповідував „самостійність і соборність” та принципіяльну політику, а заразом, із одного боку, через В. Бачинського вів угодово-польонофільську політику, а з другого боку – редаґував радянофільські „Нові Шляхи” та разом із большевицьким консулем ширив радянофільство.

Отака-то „реальна політика” – сидження на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і „капитал пріобресті і невінность соблюсті”, – розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки