Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну що, — сказав Олег, — а може, незважаючи на пізню годину, по чашці кави та двадцять грам? Однаково ніч пропала. А я за новосілля досі не виставляв.
— Незважаючи на ранню годину! — виправив Ілля. -Поховав цей хронік нашу ніч. Як це Беженар його проморгав? Йому би щодня грамів по п'ятдесят давати — й усе було б гаразд. А так — уже пів на четверту, між іншим.
— То як? — перепитав Олег і, не чекаючи, вирішив сам: — Пішли!
— Знаєте, — почав переминатися Тарас, — я щось замучився сьогодні. Чесне слово. Завтра здохну за день. Не ображайтеся. Повинен же хтось на службі залишитися...
— Але ми ж не збираємося напиватися! — обурився Ілля. — Чисто символічно.
— Іншим разом — обов'язково.
— Як хочеш, — промовив Олег, подаючи йому руку.
Колеги увійшли до апартаментів, і, доки Ілля обдивився, Олег увімкнув газ і витяг пачку кави.
— Нічого так, — промовив Медвідь. — Як для самого — нормально.
— Ти вибач, особливої закуски немає, я не готувався.
— Найшов, про що переживати. Давай, я відкрию.
Ілля взяв банку шпротів і почав орудувати ножем.
Олег засипав кавоварку.
— Ну, ходімо до кімнати, я тобі відик увімкну. Футбол любиш? У мене є касета — кращі голи чемпіонатів світу — дві години.
— Нормально. Подивимося?
— Звісно.
Вони перейшли до кімнати, і Олег, витягши пляшку коньяку, хлюпнув на дно келихів. Відеодвійка на старій, обдертій тумбочці виглядала дещо незвично.
— Завтра я тобі покривало принесу, — сказав Ілля, — і скатертину.
— Та я ще не влаштувався, як належить, — Олег підняв свій келих. — Ну, давай.
— Давай, — погодився товариш, — щоб тобі тут жилося і пра— цювалося краще, аніж на старому місці.
— Дякую.
Вони випили, смакуючи.
— Нічого, гарний, — оцінив Ілля.
— Слухай, а Тарас чого знову не пішов? — запитав Олег.
— А... — Медвідь махнув рукою, — він останнім часом дуже додому поспішає. Мені здається, щось у них там із Людмилою не так. Це дружина його. Не знаю, що саме, — він не розповідає. Але щойно з роботи вирветься — додому.
Несподівано почувся якийсь тихий ритмічний звук. Щось подавало сигнали.
— У тебе будильник настановлений, — сказав Ілля, — вимкни.
— Не ставлю я будильника.
Обоє підвелися, прислухаючись.
— Так ось, із сумки пищить! — зрозумів Ілля.
На обличчі Олега спочатку виразно проступило нерозуміння, а потім він поліз до сумки і витяг мобільник, який продовжував розриватися у його руках.
— Ну, ти крути-и-ий! — здивувався Ілля.
Новоспечений власник телефону ввімкнув зв'язок:
— Алло!
— Олег? — відповіли звідти. — Куди ти пропав? Я тебе другий тиждень розшукую! Гадав, із тобою вже щось сталося.
— А що зі мною мало статися? — Олег виявився дещо спантеличеним несподіваним дзвінком. У цій Тачанівській катавасії він взагалі забув про існування свого роботодавця — Якимця.
— То куди ти пропав? Чому не відповідаєш? Я щодня, щоночі телефоную!
— Та знаєш... — Олегові стало незручно. — Я його у сумці як поклав, так і лежить. Навіть не чув, що він дзвонить. Та я взагалі вдома практично не буваю! Увесь час у лікарні...
— Ти знайшов щось? — запитав Володя.
— Та власне... Ще ні.
— Значить так, Олег, — невдоволено почав Якимець. — По— перше, мобілка існує не для того, щоб валятися вдома, а щоб увесь час бути при тобі — на поясі або у кишені. По-друге — змушений нагадати тобі, що у нас контракт і я плачу тобі згідно з його умовами. А ти?
— Слухай... — розгублено промовив Олег. — У нас тут таке робиться... Це ще гірше, ніж у Харкові. Тут носа не виставиш із операційної, а тим паче з цієї писанини! До того ж завідуючого немає, і ми тут розриваємося.
— А у мене знаєш, що робиться? — тихо і зовсім зміненим голосом запитав Якимець. — Знаєш, якщо не забув. Я розповідав. Але ти не віриш. Або тобі просто начхати.
— Ну що ти! — вигукнув Олег. — Звісно, ні. Просто... Ну, вибач, запрацювався. Сам знаєш, на новому місці... Я щойно влаштувався, побут налагодив, цілими днями ганяю, увесь мокрий...
— І я весь мокрий, — сказав Володя. — Ось щойно прокинувся. Четверта ночі. Дійсно, весь мокрий...
— Володю...
— Гаразд, — промовив Якимець. — Ти мене заспокоїв хоча би тим, що знайшовся. Чекаю тиждень. Зв'язок по мобільному. І ще одне — я забув тобі сказати... У вас там є хтось із кількома великими бородавками під вухом?
— Н-не знаю... — здивовано відповів Олег. — А що?
— Якщо раптом є, варто приховати від нього свій інтерес до тих питань, які ти вирішуватимеш для мене. А йому — приділити особливу увагу.
— Гаразд... — ще більш здивовано відповів Олег і натиснув на «відбій».
Під нерозуміючим поглядом колеги він нахилив пляшку, і коньяк полився на дно келишка.
Розділ III
Вечір у відділенні швидкої допомоги виявився тихим. Олег сидів за столом, гортаючи начебто від нічого робити журнал реєстрації викликів.
По кущах за вікном пробігли відблиски фар, і до корпусу під'їхала «швидка». Клацнули двері, в «дежурці» з'явився Медвідь.
— О! — здивувався він. — А ти чого тут?
— Приїжджав про всяк випадок учорашнього хворого глянути — того, що ми оперували. Усе гаразд.
— А мене навіщо викликали? — не зрозумів Ілля.
— Защемлена грижа поступила.
— Та ж Голоюх сьогодні ургентний. Що, вдвох не впораєтеся?
— Ну, Голоюх у відділенні, — пояснив Олег, — але щось мнеться. Наче як додому треба йому. Очевидно, нам із тобою доведеться оперувати.
Медвідь пішов до хірургії, а фельдшерку, що сиділа поруч, саме закликали до телевізора. Глянувши підозріло їй услід, Олег перегорнув багато сторінок назад, аж на минулий рік, шукаючи потрібну дату. Нарешті у графі чисел промайнуло — 16 жовтня. Він витяг із кишені записник, на одній зі сторінок якого рукою Володі Якимця була записана та ж сама дата. Буркочучи собі під ніс, Олег почав вивчати, що ж трапилося у лікарні цього, як вважав його старий знайомий, фатального для нього дня.
— Так... Сорок років, інфаркт... Марчук... різана рана передпліччя... Гм-м... Гострий живіт, виклик хірурга... Виклик терапевта...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.