Читати книгу - "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу"

50

Фізер І. Філософія чи філо-софія Тараса Шевченка? // Світи Тараса Шевченка. — С. 51.

51

Див.: Rubchak В. Shevchenko's Profiles and Masks: Ironic Roles of the Self in Kobzar // Shevchenko and the Critics. — P. 395–429; Рубчак Б. Живописаний Шевченко // Світи Тараса Шевченка. — С. 65—90; Rubchak В. Taras Shevchenko as an Émigré Poet // In Working Order: Essays presented to G. S. N. Luckyj. — Edmonton: CIUS, Univ. of Alberta, 1990. — P. 21—56).

52

Далі ми спробуємо показати, що до Шевченка з повним правом можна застосувати критичну формулу, знайдену T. С. Еліотом для творчости Дж. Джойса і, на наш погляд, універсальну для всякої, вдалої чи невдалої, «вчасної» чи «невчасної» спроби авторського міфа: «…всі його твори становлять фактично одну й ту саму книжку, доповнювану й поширювану різними версіями» (цит. за: Naganowski Е. Przedmowa // Joyce J. Ulisses / Przeł. M. Slomczynski. — Warszawa: PIW, 1981. — S. VI). Шевченкові російські повісті, щоденник, драми — при уважному прочитанні являють собою вельми специфічний (специфікований невільними умовами всамостійнення новочасної української культури) авторський коментар до власне-«Кобзаря», крос-жанрове і крос-лінгвістичне «тіньове» його продовження, мовби «темний бік Місяця».

53

«Можна сказати, — пише з цього приводу Б. Рубчак, — що Шевченко нав'язав власному побутовому існуванню ту долю, яку витворив був для свого раннього ліричного героя… В такий спосіб він змусив життя наслідувати мистецтво, але аж ніяк не в естетичному, оскар-вайлдівському сенсі» (Rubchak В. Taras Shevchenko as an Émigré Poet // In Working Order. — P. 29—30).

54

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 16.

55

Там само. — С. 19.

56

Там само. — С. 16.

57

О. Пріцак узяв на себе труд «розшифрувати» персоналії з уміщених у щоденникових нотатках М. Маркевича й О. Струговщикова списків учасників проханих вечорів, які відбувалися в їхніх петербурзьких салонах навесні 1840 р. і які відвідував 26-літній студент Шевченко, — у цих списках не тільки артистична та інтелектуальна, а й великосвітська, аристократична «сметанка» столиці (див.: Світи Тараса Шевченка. — С. 258—259). Про сенсаційний успіх «Кобзаря» і його автора серед української аристократії, на чиїх балах поет у 1843—1846 роках був головною окрасою, цінний матеріал дають спогади О. Афанасьєва-Чужбинського (див.: Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 101—123).

58

Про перебування Шевченка в Рєпніних у Яготині наприкінці 1843 — на початку 1844 р. та його взаємини з княжною див.: Жур П. Літо перше: З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1979. — С. 176—230.

59

Рубчак Б. Живописаний Шевченко // Світи Тараса Шевченка. — С. 70.

60

На це вказує в цитованій статті, полемізуючи з Г. Грабовичем, і Б. Рубчак: «Ця маска („пристосованости“. — О. З.) таки дуже нещільна. Під нею весь час нуртує її заперечення: вічний чужинець, вічний Інший, вічний еміґрант, який ціле життя на щось чекає, бо ж джерело потоку його життя б'є деінде» (там само. — С. 85).

61

Малахов В. А. Культура и человеческая целостность. — К.: Наук. думка, 1984. — С. 38—52.

62

Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень. — С. 30.

63

Чуковский К. Шевченко // Чуковский К. Лица и маски. — СПб.: Шиповник, [1914]. — С. 271.

64

Див.: Бубер М. Беседы о еврействе // Бубер М. Избранные произведения. — Иерусалим: Гешер Алия, 1979. — С. 29—72.

65

Докладніше про український дуалізм див. у нашій праці: Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. — К.: Факт, 2006. — С. 26, 98—108.

66

Див.: Шевельов Ю. Критика поетичним словом: Молодий Шевченко визначає своє місце в літературі та дещо про «білі плями» // Сучасність. — 1989. — Ч. 5. — С. 22—40.

67

Докладніше про це див.: Грабович Г. Семантика котляревщини // До історії української літератури. — С. 316—332.

68

Шевельов Ю. Критика поетичним словом… — С. 29.

69

Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 314.

70

На цю тему див. вельми ґрунтовну розвідку В. Топорова «Петербург и „Петербургский текст русской литературы“: Введение в тему» (Топоров В. Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ: Исследования в обл. мифопоэтического: Избранное. — М.: Изд. группа «Прогресс»-«Культура», 1995. — С. 259—367).

71

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — С. 15.

72

Записка III відділення про те, що Т. Г. Шевченко у минулому був кріпаком. Протокол допиту Т. Г. Шевченка у III відділенні // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. — К.: Наук. думка, 1990. — Т. 2. — С. 324, 328.

73

Шевченкове ставлення до імперської освіти незмінно саркастичне — університети (слово, від якого він у поемі «У Вільні, городі преславнім…» відстороняється зумисне іронічним, «очуднювальним» прийомом — відмовляючись навіть «вбгати в віршу» й виказуючи його тільки римою — «лазарет»), то для нього насамперед символ розумової репресії (Віленський університет таки справді був зачинений після польських подій 1831 р. — крім медичного факультету, з приводу чого й жовчний Шевченків коментар: «Зробили з його лазарет, / А бакалярів розігнали… Дурня знать / По походу»), взагалі ж школа — і т. зв. народна, і вища — інструмент винародовлення, того, що в XX столітті теоретики культурного колоніалізму (Ф. Фенон, Е. Саїд) назвали «брейндрейном», — інструмент знеусвідомлення і, в остаточному підсумку, самодеструкції народу через узурпацію відчуженої від нього освіченої верстви (так у «Сні [У всякого своя доля…]» Україна оплакується як «бездітна вдовиця»: її діти, «московською блекотою / В німецьких теплицях / заглушені» [«може, батько / Остатню корову / Жидам продав, поки вивчив / Московської мови»], у висліді такого вишколу перетворюються на антаґоністичне їй знаряддя, службову силу імперії — «п'явок»). У будь-якій іншій функції освіта виявляється просто недоречною, як вважає вивчений за примхою графині протаґоніст повісти «Варнак» (і однойменної поеми: «Нас! Дешевших панської собаки, / Письму учить? / Молитись Богу / Та за ралом спотикатись, / А більше нічого / Не повинен знать невольник…»): за незмоги соціально конструктивної дії свідомість свого стану, подарована освітою, обертається на трагедію.

74

Вичерпну характеристику цієї традиції «від першої особи» подав Г. Квітка-Основ'яненко, описуючи приїзд імператриці до Харкова: «Сыновья, завидовавшие отцам своим, лобызавшим руку Екатерины Великой, с тем же верноподданическим благоговением и восторгом удостоились лобызать руку государыни императрицы Александры Феодоровны»