Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Якщо ж вести мову про військову силу Батия, то варто пам'ятати, що до складу Джучі-улуса входили народи від Іртиша до Карпат, і Батию нескладно було закликати «на свій бік» війська.

Великоросійські «творці історії» намагалися уникати згадок про участь суздальських дружин у внутрішньо-імперських чварах. Намагалися переконати читачів, що суздальські, а пізніше московські князі залишалися поза татаро-монгольською державою. Однак це — чергова вигадка. Князі племен мокші, мурому, весі, мері, мещери та інших, яким пізніше великороси приписали назву «Ростовсько-суздальська земля», на сотні років стали молодшими родичами у новій своїй батьківщині — Золотій Орді. Взявши ж участь у військовому поході Батия, Андрій і Олександр, так званий Невський, опинилися в тій «грі» на боці переможця, що й визначило їхню подальшу долю. Інакше були б знищені, як знищили 1251 року всіх прихильників Гуюка.

Цей період російської історії вельми начинений звичайною облудою. «Доважки брехні» туманом заволікають оповіді й факти; заплутують й спотворюють хід подій, їхні причини й наслідки; відверто замовчують роки та імена учасників подій.

Однак повернімося до історичної канви оповіді. Брати не могли раніше кінця 1249 року з'явитися в землі ростовсько-суздальській, серед свого народу Моксель. Тільки після смерті Гуюка, яка настала в 1248 році, і після «утрясання» всіх спірних питань, переконавшись, що не залишилося загрози, Батий повернув війська додому.

І тут з'явився черговий міф у російській історії. Брати Олександр і Андрій разом повернулися в Сарай, однак великокнязівський володимирський престол чомусь одержав не старший — Олександр, а молодший — Андрій. Знову загадка! Великороси зазвичай відразу підкинули «доважок брехні».

Послухаймо великого майстра «цієї справи»:

«Нарешті Олександр і брат його (Андрій. — В. Б.) благополучно повернулися від Великого Хана, який був настільки задоволений ними, що доручив Невському всю південну Росію (тобто Русь. — В. Б.) і Київ, де панували чиновники Батиєві. Андрій же сів на престолі Володимирському» [1, том IV, с. 193].

Виявляється, як і батько, князь Олександр одержав у володіння «всю південну Росію й Київ». Але що дивно — не поїхав туди «правити». Відмовився коритися й великому ханові, і Батию. Хочу нагадати, що під словом «правити» необхідно розуміти — служити ханові.

Але той самий Карамзін і оком не змигнув, коли на сусідній сторінці спростував свою неправду, повідавши нам про великого князя «південної Росії» — Данила Галицького. Що цікаво, і мандрівник Плано Карпіні у своїх щоденниках спростував ці брехливі вигадки «байкарів історії, переважно Росії», залишивши людству свідчення не про міфічного великого князя «південної Росії» — Олександра, так званого Невського, а про справжнього її господаря в ті роки — Данила Галицького, який мав титул «Короля всієї Русі».

Ось щоденниковий запис Плано Карпіні, цитований М. М. Карамзіним:

«Але Батий сказав, що він не може нічого додати до відповіді Хана, і дав нам пропуск, з яким ми благополучно доїхали до Києва, де вважали нас уже мертвими, так само, як і в Польщі. Князь Руський Данило і брат його Василько ласкаво прийняли нас у своєму володінні» [1, том IV, с. 185].

І брехня розвіялася. Сподіваюся, читачі розуміють — після цих слів додавати нічого не потрібно.

Чому великоросійська еліта так затято чіплялася за великокнязівський київський титул, приписуючи його спочатку Ярославу Всеволодовичу, а пізніше — Олександру Невському? Відповідь дуже проста. Саме син Олександра Невського незабаром сяде на московський престол. І московитам дуже хотілося, щоб їхні перші князі одночасно володіли київським князівським титулом. Мовляв, погляньте: ми прийняли київський престол у спадщину, навіть татаро-монголи це розуміли й не суперечили.

Ще одна одвічна брехня, запущена великоросами в історію.

Отже, що означає сам факт одержання титулу великого князя Володимирського Андрієм? У цьому випадку або князь Андрій був старшим братом Олександра, або Олександр залишився заручником у ставці хана Батия. І перша, і друга версії могли б мати право на життя. «Доважку брехні» запущено так багато, що виключити будь-який варіант було б дуже складно. Однак обидва варіанти не могли збігатися.

Думка про старшинство князя Андрія логічна й доказова ще ось із якого боку. Послухаймо професора В. О. Ключевського:

«… діти Всеволода (Велике Гніздо. — В. Б.) сиділи на володимирському престолі по старшинству: спочатку Костянтин, потім Юрій, за ним Ярослав, нарешті, Святослав. Та ж черга спостерігалася і в поколінні Всеволодових онуків. Оскільки в боротьбі з татарами полягли всі сини старших Всеволодовичів Костянтина і Юрія… то володимирський престол по черзі перейшов до синів третього Всеволодовича Ярослава: із них сиділи у Володимирі… (другий син Андрій. — В. Б.), старший Олександр Невський, потім третій Ярослав тверський, за ним молодший Василь костромський…» [6, с. 121].

Як бачимо, черговості старшинства великокнязівського володимирського престолу дотримувалася ціла низка — аж дев'ять — князів. Однак із призначенням Андрія великим Володимирським князем чи то сталася помилка, чи все відбулося цілком природно.

Я спробував з'ясувати рік народження князя Андрія Ярославовича й наткнувся на знак питання. У довіднику «Література і культура Древньої Русі», на сторінці 250 замість року народження князя стоїть жирний знак питання. До речі, й рік народження Олександра, так званого Невського, в російській історії встановлений приблизно і підігнаний під «Невську битву». Всі ці маніпуляції пророблені недарма і мали цілком конкретну мету — приписати Олександрові зайвий десяток років. Незабаром до цієї думки нас приведуть також інші дивні збіги.

Нарешті ми підійшли до запитання, про яке згадували давно: хто був у заручниках в хана Батия з 1238 року? Як звати цю людину?

Досліджуючи питання, слід пам'ятати: у заручниках міг бути не просто один із синів князя, як нам мимохідь натякає «байкар» М.М. Карамзін, а тільки перший прямий спадкоємець князя Ярослава Всеволодовича. Татаро-монголи добре знали закони успадкування влади в суздальських Рюриковичів. До речі, вони їх непогано притримувалися надалі.

Отже, все свідчить про те, що аманатом у Батия з 1238 року був старший син князя Ярослава — Олександр, який одержав згодом, через сотні років, додатковий титул — Невський. Батий віддав у 1249 році володимирський великокнязівський престол братові Олександра — Андрію тільки тому, що й у 1249 році Олександр далі сидів при ставці Батия в аманатах. Це підтвердив у 1246–1247 роках великий мандрівник і посол — Плано Карпіні. Не цитуватиму повторно його слів.

Історики Російської імперії, залежно від поглядів, або із захватом, або між іншим повідомляють читачам про почесне братання Олександра Невського із сином хана Батия — Сартаком. Окремі «літописні зводи» навіть стверджують, що Олександр Невський був «прийомним сином» хана Батия. Гадаю, такі твердження робилися