Читати книгу - "Вічник"

Тисою. Бо ся ріка була мені дуже близькою. Вигойдала в дитинстві і несла долею далі, висаджуючи на спасенні береги. Віща ріка нашого руського роду, що загніздився на її берегах і звідси пішов у світи. Наші пращури, повідав старий учитель історії, прибивалися в Рим і тулили руки до грудей під вовняними гунями: «Сли. Єсьме сли (посли)» А варта гукала далі: «Сли вене! (Посли прийшли)». Так нас поіменували слов'янами. Довговолосих сумирних людей, що мали м'яку співучу бесіду і прийшли з країв, звідки провадили трьохсотлітні тиси для римських галер, храмів і вілл патриціїв. З тучних і горбатих берегів повноводної Тиси. Звідтоді нас так і називали.

Рись подала мені добрий урок обережности. Дикий кіт – хитрий звір. Він пантрує жертву завжди ззаду і, якщо вона його дратує, нападає. Я порушив його володіння і дістав своє. Я не мав до нього злости. Прийшов на місце нашого двобою беззбройний і крикнув у лісову глушину:

«Мудрий і сильний звіре! Я кланяюся тобі і не хочу занапастити твою царину. Але й ти не заважай мені. Я не потривожу тебе, а ти не пересікай моєї дороги. Сей ліс однаково є твоїм і моїм домом. Тут сліди моїх ніг і рук, і тут моя кров. Чуєш, ловажний звіре?!»

Я знав, що він чує. Бо я чув його. Колись я сміявся з приповістки вуя Ферка: пес пса спізнає. Тепер я міг сміло повісти: звір звіра чує. Стрічаючи і спроваджуючи день у лісі, ставав і я його дикою часткою.

Муха не боїться обуха. Вже й на потилиці мав я очі, вуха і ніздрі теж були на варті. Тоді від рисячих зубів мене порятувало довге волосся і ликові паси, перекинуті через плечі, – ними я стягував похилені дерева, зв'язував хворостиння. Тепер я сплів собі густу заплічну пелерину-кольчугу. Не заходив у хащу і без цупкої шапки-шолома. Перед тим, як освоювати нову парцелу, я обходив її з гиком і палаючою головешкою.

Все йшло в нитку. Ніякій звірині я не чинив шкоди. Нори обходив, гнізда переносив, застеляв мурашники, аби не бризнула на них іскра. Не порушував грибниць і ягідників, бо се була моя завтрашня кормига. Нутрощі бджолиних дупел переміщав у здорові стовбури – лісова пасіка під моєю рукою множилася. Я вже міг підживлювати своїм медом слабенькі рої. Хочу завважити, що мед того літа був гіркуватий, як перепалений цукор. Виходило, що дим проникав і в нектар, і в вощані стільники. Се ще раз потверджувало, що ніщо в природі не живе окремішнім трибом, усе пов'язане, злите воєдино.

Змінив я спосіб палів. Аби не хвилювати широким наступом лісову населеність, проганяючи її з насиджених місць, я рішив протинати ліс смугами-променями. Ті просіки мали пустити в нетрі свіжий люфт, а мені служити дорогою.

Настирливість стіну пробиває. Робота кипіла, ще ліпше сказати – горіла. Я непохитно просувався на полудень, пропалюючи собі путь, звільняючи, проріджуючи живий простір.

За два тижні я вперся в сланцеву скалу. Витираючи з чола чорний піт, притулився до кучерявого лишайника. Може тому, що був голодний, він запах мені їстівним. Темно-зелені слизькі нарости здиралися з каменя, як шкіра. Спечений на тліючому пні лишайник почорнів, як сушені підосиновики. Хрустів на зубах і мав смак прісної перепічки. Із заячою капустою і мурашиними яйцями се була файна страва. Відтоді я часто нею смакував.

Там, де лишайники висихали, проростав мох. На нього намітало листя, пісок, і на тонку грядочку сіялася трава, чіплялися корінням деревця. Стіна скали була поплямована такими зеленими латками. Може, й наші предковічні гори колись так само заростали хащами.

На палих гнилих дубах знаходив я і білі корали дивних грибів, із яких цвіркала пахуча водичка. Я сушив їх коло своїх огнищ і з великим задоволенням поїдав, їда була під руками, не забирала час. Зате я міг урвати годинку на бавку з Тисою. Вона нудилася й жалісно мекала, коли я відлучався надовго. Либонь, гадала, що я, вбраний у козячий лейбик, – її матиця. Тонконоге сіряве козеня з пасулинами очей і мені тут падалося найближчою ріднею.

На закрайці лісу я знайшов озерце, що повнилося з підземного живця. Туди я впустив дрібну рибу на виплід. Міг тут освіжитися, змити кіптяву згарищ, на бережку прив'язував Тису. Вона скубла низьку поросль, а я блаженно лежав у лататті жаб'ячого мила. І на гадку мені наверталася одна псалма:

І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене,

що родить свій плід своєдчасно,

і що листя не в'яне його, –

все, що він чинить, –

щаститься йому!

А вгорі висло прядиво хмар. Над озером вони прибирали форму риб'ячої луски, над деревами – кучерявилися листям, над димовою завісою звивалися у вогненні язики. Я давно спостеріг звичай хмар бавитися із землею, дражнити її гримасами. Хмари-пересмішники. їм там лудно в небесній пустині, а на землі стільки всякого діється.

Тут же, на бережку озера, виладив я собі колибу, щоб не блудити поночі в лісових потемках. Зігнув до землі невисоку ялину, а обрубаними лапами попідтикав боки і встелив діл. Такі пристановища на одну ночівлю ми колись поробляли собі з поважним Джеордже.

Не прихитряйся з усього мати хосен, а опікуйся, щоб самому бути корисним. Лоза, що не родить, скоро всихає. Зусилля тіла мають бути продуктивними. Тоді природа дасть тобі силу. Люди, що працюють на землі, в лісі, на будові, здебільшого міцні до старости. Почате діло завжди завершуй, хоч і не буде з того очікуваної подяки. Не в сьому твоя нагорода. Хто має волю, той має долю.

... Той дивовижний чоловік увів мене в живу казку, відкрив переді мною зелений університет карпатського Марамороша. Се був волхв трави, він молився на неї, він знав з нею розмовляти.

«Трава – як чоловік, – казав поважний Джеордже. – Корінням держиться землі, а душею тягнеться до неба. Бо звідти вона посіяна. Трава має розум, має слух і пам'ять».

Я сміявся, а він був урочисто серйозний, в його очах темніло дно криниці. Він терпляче толкував мені дивні речі. Найліпший лік від кашлю – реп'ях із собачого хвоста. Чому? Тому, що в ньому здорове й достигле насіння. Стебло таке хитре, що чіпляє головки з насінням до пса, аби той поніс його далі. Так і ягоди лакомлять птиць, щоб ті полетіли з їх кісточкою. А квітки парадяться для бджіл і шершнів.

Хіба се не розум?

Клен пускає по