Читати книгу - "Огненний змій"

— Та вже, може, й буде.

— Ну, от і добре. Прощайте, я піду, — і таки пішов.

Зайшов у ліс і шукає навпотемки папороті, вирве яке зілля й піднесе до очей.

— Оце ж вона! — вигукнув Іван, справді, зірвавши папороть. — От тепер же я й гадки не маю! Тепер піду мерщій додому!

Тільки що вимовив се, аж з одного боку як загавкають, завиють собаки, а з другого як занявкають коти, а там по лісу як засвистить! Проте Іван іде й не озирається. Він чує, що недалеко від нього щось кричить, мов сова, йому здається, що за ним хтось гониться. «Ні, не озирнусь, — думає собі Іван. — Хоч ти там що роби. Ич, чортове сім’я! Хоче, щоб я кинув папороть. Ні! Сього не буде — не на того напав!» Аж чує, що ззаду його кличе жінка:

— Іване! Постій! Чому ти мене покидаєш одну?!

Іван хотів було зостановиться, як почув жінчин голос, а далі подумав, що чорт уміє перекидатись у всякого чоловіка, таки не обернувся. Але одразу ж почув голос старшого свого сина:

— Тату! Рятуй мене! Вовки напали на мене!

То він чув, як щось бігло за ним і кричало:

— Постій! Не втечеш!.. Гуджа його!.. Гуджа!.. Ну, чу, чу, чу!

Йому здавалося, що собаки так його за литки й хапають. «Ні, не піддуриш, — думав собі. — Не впущу папороті!» Та ще міцніше стулив руку, у якій держав папороть.

— А що, коли хоч, поткнись сюди! Даром, що ви чорти та дияволи, а ось як опережу оцею дубиною так, що й очі повискакують на лоба! — гукнув Іван та й став махати дубиною.

Щойно він вийшов з лісу, аж де тобі все й поділося, мов нічого й не було.

— От тепер слава Богу! — зітхнув Іван. — Тепер я заживу паном!

Тільки це промовив, аж дивиться — хтось іде йому назустріч. Приходить ближче і бачить, що то якийсь пан у чорному жупані і в чорному капелюсі.

— Здоров був, чоловіче! — сказав Іванові пан, коли вони порівнялись. — Що тобі треба від мене? Говори! Усе, що ти не забажаєш, зараз перед тобою і уродиться.

Іван здогадався, що це за пан перед ним.

— Що мені треба? Грошей дай. Більш мені нічого не треба.

От пан вийняв з кишені невеличку каптурку і дав її Іванові.

— На тобі грошей. Що б ти не захотів, усе можеш купувати, понасипай грішми хоч повні кадовби, а сеї каптурки все таки не випорожниш. Живи, веселись… А там щоб через десять літ і ти мені віддякував за мою добрість.

— Чим же мені тобі дякувати?

— Ти мені нічим більш не віддякуєш, як тільки твоєю душею.

Іван вже добряче витверезів і почав розмірковувати, як би то сатану обдурити. «Добре ж, — думав він. — Ми тебе проведемо. Я скажу, щоб через п’ятнадцять літ, а не через десять одбирав у мене душу. Мабуть, за такий час він і забудеться про се. Де йому споминути усіх, кому він дав гроші. Я осьо не пам’ятаю, що торік було, а то аж через п’ятнадцять літ — го-го! Забуде!»

— Добре, я тобі віддам мою душу. Тільки от об чім я хочу прохати — щоб ти її узяв од мене через п’ятнадцять літ.

Чорт трохи подумав, а далі й каже:

— Ну, для тебе я вже й на се готов. Ми ще з тобою заживем! А я й тепер буду до тебе навідуватись, а ти вже приготуйся, щоб було чим мене пригощати. Іди зараз додому і чекай мене позавтра. Я к тобі неодмінно буду.

На тім вони попрощалися. Іван приплуганився в село, як уже почало світати, і зараз у шинок завернув. Сів на лавці й спитав собі за сім копійок півкварти горілки. Шинкарна, знаючи, що коли наперед у нього не візьмеш грошей, то й пропали, буркнула:

— Давай лишень уперед гроші, тоді і горілки відсиплю.

— Гроші? На тобі от і гроші! — та й вийняв з кишені каптурку і як сипоне на стіл, дак не то щоб шагами або п’ятками, а усе ж то червінцями. — От бачиш, скільки у мене грошей, а ти й півкварти боялась мені одміряти.

Шинкарка як почула, що в Івана завелись гроші, зараз заметушилася та:

— На, Іване, тобі горілочки! Я для тебе настояла турчаком, — приказувала, поставивши пляшку турчаківки, а раніше, бувало, сивухи щонайсквернішої дасть та ще й водою розведе.

Тепер же й макортет із пампушками перед Іваном поставила, щоб мав чим закусити.

— Оце, шинкарко, візьми собі один червінець, а мені за це одміряєш скількись там горілки, бо я завтра дожидаюсь гостей. До мене прийде один пан, котрий мене наділив грішми, дак я хочу йому подякувати.

— Який се такий добрий пан, що тобі грошей дав?

— Е-е… не добрий, а поневолі добрим зробився!

Тут він і розказав усе шинкарці, де то гроші роздобув.

— А тепер я піду, — сказав він. — Треба ще одвідать жінку і дітей. Тепер то вони будуть раді! Не будуть знать, як і дякувать своєму батькові. Візьму їх до себе, будем жить укупі.

Так він і зробив. Забрав жінку і дітей та привів до їхньої хати. А там уже й вікна повибивані були, лавки покрадені. От він повставляв вікна, поробив нові лавки і став думати-гадати, як би йому хазяйством завестись. Жінка й діти хоч трохи й боялись, що то чортові гроші і що він за них віддав чортякам свою душу, а все таки раді були, і найбільше тоді, коли він сказав, що чорт напевне забуде про нього.

Іван вирішив, що спочатку треба наготуватися для зустрічі гостя. От він купив м’яса, горілки, а що вони всі обдерті були, то й одежі купив. Жінці — плахту, запаску і юпку, а дітям — по свитині. Собі купив синього жупана. Тепер йому нічого жаліть грошей. Поодівались, понаготовляли усього, засвітили каганець, сіли й дожидають гостей, бо вони говорили, що рано не будуть, а хіба так опівночі. Одначе гостей як не було, так не було. Жінка й діти полягали спати, тільки один Іван сидів за столом, а перед ним пляшка