Читати книгу - "Duty free"

Елайджа піднявся кількома сходинками до дверей та натиснув ґудзик дзвінка. Він пролунав десь далеко в глибині будинку. Жодних кроків, жодного звуку. Двері зачинені — коли Елайджа спробував штовхнути їх, вони не поступилися ані на міліметр.

Він постукав знову. Долаючи ніяковість і страх, заглянув у вікно. Нічого особливого, звичайна собі кухня звичайних людей — з барною стійкою, відблиском плитки та білизною холодильника у темряві. Немитого посуду, решток їжі — нічого такого не було, якщо тут хтось і живе, то надзвичайно ретельно за собою прибирає.

Але будинок був порожній. Це точно. А якщо вони всі — всі? пів дюжини п’яних упизднів, кілька галасливих дівчат та його веселий ангел? — від нього ховалися, то якось забагато для цього зусиль, тож у будь-якому разі йому краще тепер піти.

І ще: будинок цей виглядав йому дивовижно знайомим.

Перший сон, який він запам’ятав, наснився Елайджі, коли йому було роки з чотири, сестра ще не народилася, але скоро вже мала, тільки він ще таких речей не розумів. Це також було й перше почуття нескінченного блаженства. Йому снилося, що він прийшов у гості до двох дівчаток, свого віку чи трохи старших, які мешкали у будинку на сусідній, значно гарнішій вулиці, зі старими віллами та садами. Насправді він там навіть ніколи не був і не знав, хто там живе, тільки бачив крізь хвіртку сад і вхідні двері. В саду, як він досі пам’ятав, завжди були дуже гарні й доглянуті квіти. Вілла була якась дуже південна, побудована на горі, тому від хвіртки до самого будинку треба підніматися сходами. У дівчаток було повно іграшок і книжок із кольоровими картинками, він не пам’ятав нічого конкретного, його уві сні тішило теж не щось конкретне, а саме цей надмір усього, яскравість, хаос. Потім хтось із домашніх (чи мама, чи ще живий тато, чи висока та огрядна напівугорка, яка сиділа з ним, коли батьки ходили в гості) забрав його, але дівчатка сказали, щоб Елайджа приходив до них ще. Він був щасливий у тому сні і заплакав, коли прокинувся. І ще довго не міг змиритися, що все це лише сон. Так Елайджа вперше в житті пізнав щастя і гіркоту неможливого.

Тепер він опинився перед цією віллою на іншому кінці світу. Перед ним була вулиця, холодна ніч, спиною він відчував уже теплий вітер. Через кілька будинків його запах відчули пси, заголосили один до одного: чужак у нас на районє. Кілька господарів про всяк випадок вийшли на ґанок перекурити.

Чи думав він ще дві години тому, що частина його ночі мине у пошуках дороги назад? І який був у цьому всьому сенс? Насправді, який сенс у тому, аби отак близько побачити нову чудову пригоду — й не вивершити її, який сенс у тому, аби історія отак обривалася?

Він тут лише три дні, й весь час потрапляє в ту саму беззмістовну нічну подорож, знову й знову, як у поганому сні, від якого не рятують навіть короткі пробудження — після кількох хвилин полегшення, ні спокою, ні приємності — та сама маячня, мов ґлюк на піратському CD. Так, ніби він лох, який потрапив сюди вперше. Вперше за цей час кайф почав змінюватися панікою: а якщо так тепер буде завжди? Якщо, злетівши зі своєї звичної колії, він несеться просто у прірву, якщо він більше ніколи не опанує своє життя, назавжди залишиться недорікуватим статистом на всіх цих п’янках, нікому по-справжньому нецікавий, не дуже потрібний, чувак, якого завжди можна винести за дужки, просто ще один експатівський персонаж, подумаєш, он їх, як собак нерізаних. Паніку посилювало те, що він гадки не мав, куди власне так рішуче валить через цю ніч: чи раптом не в протилежний від центру міста бік? «Принаймні побуваю в задуп’ї задуп’я», — підбадьорив себе подумки.

Ще трошки — й Елайджі засвітило озеро. Він укотре вирулив — він із тих, з ким не трапляється нічого поганого, тільки щось ідіотське.

Кнайпа, де вони були ввечері, виявилося, чомусь ще працювала. Елайджа подумав, що вмре, якщо піде зараз просто до готелю. Це буде неправильно, несправедливо, це буде його смерть. Усередині сиділа частина вчорашньої компанії: знову з’явилися Назар Степанович, щоправда, червоніший і спітніліший, набурмосена Ореста, Вадік і Павлік, і ще якісь дівки. Хоча Елайджі здавалося, що чуваки вийшли разом з усіма, виглядало, ніби вони тут узагалі жили.

— О, пане Мельник! Дуже добре, що ви не спите! Дома можна виспатися, ну нє? — Назар Степанович поплескав його по плечі. — Слухайте, пане Мельник, а можна на «ти»? Ми майже земляки, все ж таки.

— Так, звичайно! Вся приємність на моєму боці.

— Тільки я ось уже нині не п’ю. Так що на брудершафт ми з тобою іншим разом… — Елайджа саме помітив, що Назар Степанович витягнув дві перетягнуті ґумкою пластикові картки і порошок.

— Кокаїн будеш? — Назар Степанович люб’язно підсунув до Елайджі доріжку на платіжній карточці «Ощадбанку».

— Ні, дякую! — Елайджа намагався зробити свою відмову якомога ввічливішою.

— Ну, як хочеш. — Майже джентльменським жестом Назар Степанович посунув картку Оресті. — Вадік, ну шо ти як свиня! Посунь це гівно звідси, не бачиш, місця нема.

Назар Степанович нахилився над столом.

— А де це ти ходив тут сам? — спитав він після паузи.

— Та ось, думав у гості потрапити, але, видно, неправильно записав адресу.

— Ох, дорогенький, бувають такі гості, в які краще не потрапляти. Всякі бувають гості… У мене було кілька, досі кров’ю харкаю.

— А мені шкода, що я не потрапив. Напевно, просто невчасно приїхав.

Назар Степанович з-під лоба уважно глянув на нього.

— Скільки тобі років?

— Тридцять шість.

— Хоча яка різниця… Коротше, мав би вже розуміти, що все важливе відбувається вчасно.

— А як же люди, які вічно нікуди не встигають? У кожного є такі знайомі.

— Не буває таких людей.

— Як не буває?

— Так, не буває. Кудись же вони врешті встигають?

— Ну, коли вже все закінчується.

— Що закінчується?

— Ну, щось важливе, куди вони йшли. — Елайджі здалося, що чергова порція текіли саме в цю мить вдарила йому в голову.

— А воно їм насправді треба?

— Так, знаєте… знаєш, Назаре, я теж думаю, що таке трапляється, коли люди не знають, чого вони насправді хочуть і чи справді їм треба те, чого вони вперто домагаються.

— Хуйня.

— Що… хуйня?

— Хуйня, бо насправді в глибині душі всі знають, чого вони хочуть. Не всім стає яєць у цьому собі признатися.

— Але мільйони