Читати книгу - "Кілер. Збірка історій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
це водія. Сашко саме збирав речі у бардачку й на сидінні, готуючись
вийти. Він глянув на мене і я усміхнувся. Він ніколи мене не бачив,
тому справді мав сприйняти за охоронця. Сашко відчинив вікно, я
ще раз усміхнувся і вистрелив йому в скроню. Він впав на сидіння
збоку і навіть не ворушився. Я подумав і ще двічі вистрелив йому в
голову. Далі відчинив дверцята, підняв скло, вийняв ключі і зачинив
машину. Крові на вікнах видно не було, Сашко лежав під кермом на
сидінні, тож його теж важко було помітити. Падав сніг, було холодно.
Мені залишалося зробити тільки одне, що я власне й зробив: облив
лобове скло й бокові віконця водою з пляшки, завбачливо принесе-
ної з собою. Через чотири-п’ять хвилин всі вікна мають покритися
тоненькою смужкою криги, посіченою вигадливими візерунками, на
неї нападає сніг і нескоро хтось здогадається, що в промерзлій маши-
ні на стоянці – труп.
98Виходячи з паркінгу, я ще раз зазирнув у будку охоронця, забрав
звідти свою сумку, його знову вдягнув в уніформу і вколов йому ге-
роїну. Тепер, коли він прокинеться, то точно нічого не пам’ятатиме.
Його знайде тільки вечірня зміна, а в руці в нього буде шприц. Нар-
команом він навряд чи стане, найбільше, що може статися – його ви-
пруть з роботи, але враховуючи те, що він взагалі міг би не жити, то
це ще непоганий варіант. Я натиснув кнопку, підіймаючи шлаґбаум
для автівок, вийшов з будки і зачинив за собою двері. Надягнув рука-
вички і пішов у снігову заметіль.
На тому й закінчилися наші відносини з Любою. Я невдовзі по-
чав заробляти кілерством і зміг переїхати в іншу квартиру, жив сам.
Батьки думали, що я пишу комп’ютерні програми і їх купує хтось за-
кордоном. Люба, наскільки я знаю, знайшла собі якогось кавалера і
вони живуть разом, все в них добре. А я став кілером. Я вже не вби-
ваю через піхву, хоча й далі вважаю, що саме вона є двигуном цього
світу. Я вбиваю без емоцій і завжди по-різному, це моя робота. Я б не
сказав, що мені подобається це заняття, але й відрази я теж не від-
чуваю. Я міг би й справді працювати програмістом, мати нормальне
життя, може колись так і буде. Втім, навряд чи.
Бо я – кілер. Мені підходить ця справа, я створений для такої ро-
боти. Нічого краще робити я не вмію, ця праця неодноманітна, ціка-
ва, непогано оплачувана, і – головне – не вимагає від мене працювати
з восьмої до шостої, сидячи в якомусь дурному офісі. Все простіше:
вбив – і вільний.
Грудень 2010, Вентспілс
99
ДІВЧИНА З ВАЛЬПАРАЇСО
Присвячується Наталці Якимович
Моя квартира на третьому поверсі. Це, напевно, найідеаль-
ніший варіант помешкання в місті для людини, котра звикла
спостерігати за життям збоку. Через відчинені вікна долинає
шум автомобілів, а в тиху пору – навіть розмови перехожих.
Ховаючись за фіранками можна роздивлятися їхні обличчя,
дивитися як вони поспішають у своїх справах, як замислено
стоять перед світлофором, чекаючи на зелене світло. Іноді
вночі прокидаєшся від гавкоту псів. Часом удень вириваєшся
з роздумів, ошелешений сиреною карети швидкої допомоги,
яка мчить вулицею.
Я вже десять років прокидаюся о четвертій ранку. П’ю каву
за столом у вітальні, курю, вмикаю комп’ютер. О цій порі я не
слухаю музику, в мене є інше задоволення, мій домашній кіно-
театр. Ось компанія напідпитку повертається додому з нічних
гулянь, вони або співають, або, хитаючись, намагаються від-
лити під старою липою біля будинку. Дивовижно, що в них
ще триває вчорашній день, а в мене вже почалося сьогодні. В
цьому моя перевага, хоч їм і залишилося жити ще на один день
довше. Викривлені площини часу перетинаються під моїм ві-
кном, викидаючи назовні сонні й усміхнені обличчя, чужі іс-
торії. Ось бомж плентається тротуаром у пошуках пляшок і
недопалків. За ним біжить кілька собак, як королівський по-
100
чет.
Після обіду я вмощуюся на лоджії й фотографую очима
життя. У міському автобусі, який хвилин десять стоїть у корку
під моїм будинком, двадцять з гаком людей кудись їдуть. Тоб-
то вони думають, що їдуть, а насправді театр життя показує
мені ними коротку виставу. Літні люди сидять на своїх місцях,
не вовтузячись і нічого не читаючи, їм немає сенсу поспіша-
ти. Раніше вони гналися за часом, а тепер уже він якнайхут-
чіше наздоганяє їх. Люди молодші і зовсім молоді гарячково
роззираються навсібіч, часто дивлячись на годинник чи екран
мобільного телефону. Більшість із них у навушниках. Століт-
тя музики, ні, століття шуму! Шум – найголовніший нарко-
тик, вони вже не можуть без нього. Слова, музика, рев авто-
мобільних моторів, розмови, скрегіт гальм, радіо, крики, – усе
це допомагає їм не відчуватися самотніми, чути, що навколо
ще хтось є. Всі вони у навушниках. Дивна спроба відгороди-
тися від шуму, створивши собі свій власний. Обов’язково зна-
йдеться хтось, хто попросить водія відчинити двері і вислизне
на вулицю, протискаючись між капотів машин, аби далі біг-
ти тротуаром назустріч нічому. Вони кумедні, ці люди. Суєта
суєт, шум від шуму.
Моя деміургічна насолода полягає у продовженні й погли-
бленні історії. Вікно на третьому поверсі дарує мені матеріал,
можливість вихоплювати з течії обличчя, рухи й уривки роз-
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілер. Збірка історій», після закриття браузера.