Читати книгу - "Гра в паралельне читання"

Коли повернулася Ліля, мізансцена вже не являла собою нічого дивного, хіба що зі столу зникли солодощі, але вона навіть не одразу це помітила.

Віталій пригадував усе це і прислухався до себе. Навіщо він, прочитавши чергове оповідання від Жанни, зірвався сюди в обідню перерву? Що це міняло тепер у його житті? Хіба що поколупати колишню болячку, пригадати, ще раз пережити щось дороге йому… Але не можна двічі ввійти в одну річку, казали східні мудреці.

Ось і зараз, попиваючи свою каву за столиком, де за сюжетом мала б сидіти жінка з альбомом на коліні, він роздивлявся навколо. Та художниця – фантазія авторки, Лілин вимисел, художній образ. Не було ніякої художниці! А може, і цукерок не було? І танцівниці? І Лілі теж?

Віталій згадував зараз про ті події, мов про сюжет баченого колись кінофільму, – уже доволі уривчасто, але все ще емоційно. Скільки він сюди не заходив? Більше двох років? Спочатку його носило проти власної волі тими місцями, де вони бували з Лілею. Ходив він і навколо офісу бюро перекладів, сподіваючись її зустріти, і біля її будинку, і чатував на маршрутах екскурсій, які вона раніше водила для іноземців, підробляючи собі якусь копійку. Він знав кількість сходинок до ротонди на Володимирській гірці, поблизу якої побачив Лілю вперше, порахував стовпчики в огорожі пагорба та золоті бані Михайлівського монастиря неподалік. Він тинявся там, усе ще не вірячи, що вона змогла залишити назавжди місто, яке так любила, про яке знала стільки цікавого, проміняти його на галасливу та метушливу Москву, подарувати решту свого життя якомусь малознайомому чоловікові, котрий звідкілясь узявся на їхньому шляху, хоча той шлях, чесно кажучи, нікуди не вів. Майже нікуди не вів, тому що Віталій незадовго перед тим уже дозрів розрубати цей вузол, який затягнув власноруч.

Він уже зібрав докупи якісь безглузді речення, що мали б пояснити Тамарі, що так сталося, так трапляється, що не вони перші… І це не тому, що він її не цінує чи в них немає спільних дітей. А що просто так буває і він не має більше сил жити цим подвійним життям, що вона неодмінно знайде собі іншого, що, певне, він сам таки лайно і вона буде права, якщо зневажатиме його решту життя, але…

Але цим словам не судилося бути промовленими вголос. До родини увірвалися зміни – Женька догулявся, його подружка Катька «залетіла», і добре, що їм було не по шістнадцять, хоч і у двадцять – хіба то батько, а мати-студентка у дев’ятнадцять – теж не найкраща ситуація.

Тамара нервувала, на роботі був не найлегший час: з’явився новий партнер, німецька компанія, і тепер її аудиторська контора проходила чергову сертифікацію, актуальними стали не лише національні, а й міжнародні стандарти… А тут ще й термінове весілля і перспектива появи немовляти у їхній двокімнатній квартирі. Та й несподівана зміна статусу на «бабуся» у неповних сорок два – теж неабияке випробування для жінки. Але ж дитя своє, не чуже… І як ніколи, у цій ситуації всім потрібний був Віталій, його фінансова, моральна й фізична допомога, його плече, його «жилетка» та дружня підтримка. І він так і не промовив тих слів, які останнім часом день і ніч стукотіли в голові в передчутті великих життєвих змін. Зміни прийшли. Але не ті.

Через місяць із гаком відбули весілля. За метушнею проблем та підготовок до урочистостей вони рідше бачилися з Лілею, а коли зустрічалися, Віталій відчував, що вона наче віддаляється від нього, чогось недоговорює, несподівано міняє тему розмови, ніби щось приховує. Раніше такого за нею ніколи не помічалося. І він із розпачем припустив, що тут замішаний інший чоловік.

Одного разу Віталій з’явився до неї напідпитку, з відчаю спровокував з’ясування стосунків і отримав правду. Так, інший мужчина є. Він із Москви, працює у сфері туристичного бізнесу, вони познайомилися на якійсь конференції, де вона перекладала. Він не одружений, зробив їй серйозну пропозицію, якої сам Віталій так і не спромігся зробити, та, власне, вона й не сподівалася, бо ніколи й не обіцяв. Ліля взяла тиждень на роздуми і днями має дати північному гостю відповідь. Швидше за все, вона погодиться. Тому що… Тому. Що. А після цього вона поїде до нього назавжди.

Через тиждень Ліля повідомила е-мейлом, що ставить крапку, хоча для неї це теж боляче. Але історію про собаку на сіні вже давно написано, та й фільм знято.

На дзвінки більше не відповідала. Додому поговорити не впустила, хоч вікна і світилися.

«Ну, що ж, Москва – так Москва!» – подумав він, і до болю від утрати додалися образа, гнів і усвідомлення власного безсилля.

Ломка його рухалася по синусоїді – то згасала, то спалахувала знову. Хоч би побачити здалеку, почути голос по телефону, спитати, як там, чи щаслива… Але Ліля відрубала хвоста собаці одним махом, а не різала його шматочками. Мабуть, за більше ніж два роки стосунків він так і не пізнав кохану жінку, якщо не уявляв, що вона здатна так рішуче перекрити йому кисень. А може, боявся це уявляти, наївно вірячи, що завоював її назавжди.

Саме в той період він і приходив сюди, до невеличкої кав’ярні з дизайном «а-ля сімдесяті» та одвічним тут Челентано. Приходив, сідав за їхній столик, замовляв каву, коньяк, діставав цигарки, клав на стіл шоколадну «медальку» у фользі та чекав. Якщо не прийде Ліля, може, якась юна красуня, приваблена блиском несправжнього золота на солодкій монеті, знову станцює йому…

А потім перестав приходити.

Хіба міг подумати, що та легковажна гра з Жанною в паралельне читання занурить його у вир спогадів і знову приведе сюди?

5

У купе нічного потяга, який їхав із Краю Світу до Киє ва, ледь жевріла нічна лампочка, а сусіди вже вляг лися. На нижній Жанниній полиці матрац уже був розкладений. Діставши спортивні штани, вона сховала свою валізу під полицю, розірвала пакет із постіллю та як могла причепурила своє тимчасове лежбище. Тихо переодяглася і влаштувалася на своєму місці, укрившись простирадлом.

Але сон не приходив. І не через стукіт коліс та похитування вагона. Перед її заплющеними очима пролітали кадри довгого і наповненого подіями сьогоднішнього дня, який почався ще вчора ввечері, коли вона помітила Андрія у вестибюлі на шкіряному дивані.

«Hi! I need your help!» Їхній довгий погляд очі в очі… Спалах – стоп-кадр.

Його пружні