Читати книгу - "Острів Скарбів"

червоному чепчику. Судячи з голосів, обидва були п'яні в дим і далі продовжували пити. Один із них з криком відкрив кормовий ілюмінатор і жбурнув щось у воду, певно, порожню пляшку. Проте вони не лише пили, а ще і страшенно сварилися: лихослів'я сипалися градом, часом навіть здавалося, що все це закінчиться бійкою. Однак голоси стихали, сварка припинялася; потім вибухала знову, щоб через кілька хвилин припинитися.

На березі між стовбурами дерев я бачив світло від багаття. Там хтось співав старовинну монотонну матроську пісню із протяжними трелями в кінці кожного куплета. За час нашого плавання я багато разів чув цю пісню. Вона була така довжелезна, що жоден співак не міг її доспівати до кінця і тягнув доти, поки терпець не уривався. Мені запам'яталися лише кілька слів:

Не судилося нікому вернутись додому:

Всі сімдесят п'ять лежать на дні морському.

Я подумав, що ця сумна пісня, напевно, цілком відповідає смуткові, який заполонив серця піратів після втрати кількох товаришів сьогодні вранці. Однак я помилився; адже скоро переконався, що бандити такі ж безпристрасні, як море, яким вони плавають.

Нарешті знову налетів шквал вітру. Шхуна знову посунулася до мене. Я відчув, що канат знову ослаб, і одним махом перерізав останні волокна.

На мій човник вітер ніяк не впливав, і я раптово опинився біля самого борту «Іспаньйоли». Шхуна повільно оберталася довкола своєї осі, її підхопила течія.

Я гріб зі всіх сил, побоюючись, що мене будь-якої хвилини може перекинути. Але шхуна потягла мого човника за собою, я ніяк не міг її спекатись і лише повільно пересувався від носа до корми. Нарешті вона стала віддалятися, і мене окрилила надія, що я позбудуся такого небезпечного сусідства. Однак випадок послав мені під руки кінець звисаючого з корми канату. Я відразу вхопився за нього.

Навіщо я це зробив, не знаю. Напевно, підсвідомо. Але коли відчув у руках канат, я перевірив, чи міцно він прив'язаний, і переконався, що міцно. Враз мною оволоділа цікавість, і я вирішив зазирнути в ілюмінатор каюти.

Перебираючи руками, я підтягнувся на канаті. Це було дуже небезпечно: човник будь-якої миті міг перекинутися. Трохи підтягнувшись уверх, я зміг побачити частину каюти і стелю.

Тим часом шхуна і її супутник, човник, швидко пливи за течією. Ми вже порівнялися з багаттям на березі.

Корабель голосно «заговорив», як висловлювалися моряки, тобто почав шумно розсікати хвилі, і, поки я не зазирнув в ілюмінатор, ніяк не міг утямити, чому вартові не б'ють на сполох. Однак тільки-но я краєм ока побачив, що відбувалося в каюті, зрозумів причину їхньої бездіяльності. Я, стоячи у хиткому човнику, і справді міг усе бачити лише краєм ока. Ось що я побачив: Гендс і його товариш, вчепившись у горлянки один одному, билися не на життя, а на смерть. Я опустився на лавку. Ще мить — і човник перекинувся б. Перед моїми очами все ще миготіли люті, налиті кров'ю обличчя піратів, тьмяно освітлені лампою. Я зажмурився, щоб очі знову адаптувалися до темноти.

Нескінченна морська балада нарешті скінчилася, і бенкетуючі біля багаття затягли знайому мені пісню:

П'ятнадцять душ на скрині мерця,

Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Пий — і з чортами ти дійдеш кінця.

Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Роздумуючи про те, що зараз ром і диявол витворяють у одній із кают «Іспаньйоли», я раптом відчув різкий поштовх. Мій човник різко накренився і круто змінив курс. Швидкість течії неймовірно збільшилася.

Я розплющив очі. Довкола мене фосфорним світлом миготіли, шуміли і пінилися дрібні хвилі. «Іспаньйола», за якою мене несло на відстані кількох ярдів, також, здавалося, змінила курс. Я заледве бачив у темному небі її щогли. Чим більше я вдивлявся, тим більше переконувався, що тепер її несе на південь.

Я повернувся, і моє серце ледь не розірвалося від страху: багаття тепер горіло якраз у мене за спиною. Отже, течія круто повернула вправо і потягла за собою і високу шхуну, і мій легкий танцюючий човник. Бурний потік, який ставав дедалі сильнішим, волочив нас через вузьку протоку все далі у відкрите море.

Раптом шхуна повернулася ще раз щонайменше на 20 градусів, і після цього я спочатку почув один крик, потім другий. На трапі почувся тупіт ніг, і я зрозумів, що п'яниці перестали битися. Біда протверезила обох.

Я ліг на дно свого іграшкового човника і поклався на долю. Вийшовши з протоки, ми попадемо у владу несамовитих бурунів, які швидко позбавлять мене від усіляких клопотів. Я не боявся смерті, але було боляче бездіяльно лежати і чекати її. Так я пролежав декілька годин. Хвилі кидали моїм човном й увесь час оббризкували мене. Кожна наступна хвиля загрожувала мені смертю. Однак утома взяла верх наді мною. Незважаючи на моє жахливе становище, я заціпенів і впав у забуття. Мені снилися рідні місця і рідний «Адмірал Бенбоу».

Розділ 24

У човнику

Коли я прокинувся, було вже зовсім пізно. Я зрозумів, що мене несе уздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце вже зійшло, але його заслоняла глиба Підзорної Труби, що спускалася до моря неприступними скелями.

Буксирна Голова і горб Бізань-щогли були збоку від мене. Гора була лиса і темна, а Голову оточували стрімчаки заввишки сорок-п'ятдесят футів і груди валунів. Від того місця, куди мене занесли хвилі, до острова було не більше чверті милі. Я вирішив гребти до берега.

Однак скоро обставини змусили мене відмовитися від цього наміру: між валунами шаленіли буруни. Одна за одною величезні хвилі здіймались уверх із гуркотом, утворюючи щедрі бризки й пишну піну. Я розумів, що коли наближусь до берега, мене поглинуть ці хвилі або ж я просто намарне витрачу сили, намагаючись видертися на скелі.

Втім не лише ця небезпека лякала мене. По пласких, як столи, каменях повзали потворні слизькі страховиська, якісь плазуни неймовірних розмірів. Зрідка вони шумно стрибали у воду й пірнали. Їх було декілька дюжин. Вони валували, і оглушлива луна відлунювала ці дикі звуки. Пізніше я довідався, що це були морські леви, добродушні, сумирні тварини. Але тоді я цього ще не знав. Тоді… вони мали загрозливий вигляд, берег був неприступний, прибій з неймовірною силою розбивався об прибережні скелі, тож у мене зникло бажання пливти до острова. Краще померти голодною смертю у відкритому морі, ніж добровільно наражатися на такі небезпеки.

Тим часом доля дарувала мені іншу можливість