Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

— Ну-ну, Корнеліє, ви не гадаєте, що це вже дещо нерозумно?

Панна Корнелія не принизила себе відповіддю й звернулася до Сьюзен Бейкер — грізної з вигляду, добросердої старої панни із Глена, котру на кілька тижнів найняли, щоб вести господарство в маленькому Домі Мрії. Сьюзен допіру повернулася від своєї хворої тітки.

— Як там нині сердешна тітонька Менді?

Сьюзен зітхнула.

— Зле, дуже зле, Корнеліє. Скоро вона, бідолашна, піде на небеса.

— Не може ж бути все настільки зле! — співчутливо вигукнула панна Корнелія.

Капітан Джим і Гілберт перезирнулися, тоді зненацька підвелися й вийшли геть.

— Іноді, — мовив капітан Джим, тамуючи регіт, — грішно є не сміятися. О, ці дві дивовижні жінки!

Розділ 19

СВІТАНОК І ЗАХІД СОНЦЯ

На початку червня, коли піщані дюни вкрилися рясним квітом шипшини, а Глен стояв весь у тумані яблуневого цвіту, у Дім Мрії прибула Марілла з невеличкою валізою, оббитою кінським волосом та з візерунком із мідних цвяшків, що вже зо п’ятдесят років лежала неторкана на горищі Зелених Дахів. Сьюзен Бейкер, яка, опісля кількох тижнів життя в маленькому будиночку палко й сліпо обожнювала «молоду пані Блайт», спершу поставилася до Марілли недовірливо й ревниво. Та позаяк Марілла не втручалася в кухонний лад і не перешкоджала дбати про молоду господиню, добра служниця примирилася з її присутністю, і вже невдовзі запевняла своїх подруг у селі, що панна Катберт — гідна поважна дама й знає своє місце.

Одного вечора, коли із прозорої чаші неба лилося навкруги багряне світло, а вільшанки в золотавих сутінках співали радісну хвалу вечірнім зорям, у Домі Мрії здійнялася метушня. Телефоном негайно викликали старого лікаря Дейва й доглядальницю в білім чіпці, Марілла хапливо крокувала в саду поміж обкладених мушлями клумб і, майже не ворушачи вустами, шепотіла молитви, а Сьюзен сиділа на кухні з ватою у вухах, запнувши голову фартухом.

Леслі в домі понад струмком бачила світло в усіх вікнах маленького будиночка й не могла заснути до ранку.

Червнева ніч була коротка, та вона здалася вічністю тим, хто чував і чекав.

— Невже це ніколи не скінчиться? — проказала Марілла, проте, уздрівши обличчя лікаря Дейва й доглядальниці, вмовкла. Невже Енн… але Марілла не могла навіть подумати про таке.

— Не кажіть мені, — розпачливо скрикнула Сьюзен у відповідь на зболений погляд Марілли, — що Господь буде такий жорстокий і забере наше миле ягнятко, хоч ми всі так її любимо!

— Він забрав інших, так само любих, — здушено відказала Марілла.

І все ж на світанку, з першими променями сонця, що вихопилося з-поза туманів над дюнами, перетворивши їх на веселки, у Дім Мрії прийшла радість. Енн була жива, а поряд з нею лежала крихітна біленька дівчинка з великими очима, достоту як у матері. Гілберт, із сірим та змарнілим лицем опісля всіх нічних тривог, зайшов на кухню — повідомити новини Маріллі й Сьюзен.

— Слава Богу, — уривчасто прошепотіла Марілла.

Сьюзен підвелася й витягла вату з вух.

— А тепер — сніданок, — бадьоро мовила вона. — Усім нам не завадить добряче поїсти й попити. Скажіть, хай молода пані Блайт не переймається нічим. Сьюзен при стерні! Хай вона думає тільки про свою доню.

Проте Гілберт, виходячи, усміхнувся доволі сумно. Енн, чиє бліде лице здавалося вибіленим після хрещення болем, а очі палали священною жагою материнства, не потрібно було вмовляти думати про свою доню. Ні про що інше вона й не думала. Кілька годин Енн впивалася таким незрівнянним і глибоким щастям, аж питала себе, чи не заздрять їй янголи в небесах.

— Маленька Джойс, — прошепотіла вона, коли Марілла зайшла, щоб поглянути на дитину. — Ми домовилися так її назвати, коли народиться дівчинка. Тих, на честь кого ми хотіли б дати їй ім’я, було стільки, що нам не вдавалося вибрати. Тож ми постановили: хай вона буде Джойс, щоб кликати її Джой[23] — це так гарно їй пасуватиме. О, Марілло, досі мені здавалося, що я щаслива, але нині я знаю, що то була тільки солодка мрія про щастя, а це — реальність.

— Ти не повинна стільки говорити, Енн. Зажди, поки оклигаєш, — застерегла Марілла.

— Ви ж знаєте, як мені важко не говорити, — усміхнулася Енн.

Спершу вона була надто квола й надто щаслива, щоб завважити тривожний вираз облич Гілберта й доглядальниці та сумний погляд Марілли. Проте згодом, непомітно, холодно й безжально, мов скрадливий туман із-над моря, серце її повив страх. Чому не радіє Гілберт? Чому не хоче говорити про дитину? Чому їй дали провести з донею лише ту першу годину, щасливу, мов у раю? Невже… невже сталося щось лихе?

— Гілберте, — благально прошепотіла Енн, — наша дівчинка… з нею все добре? Скажи мені… скажи…

Гілберт довго стояв, відвернувшись; тоді схилився до Енн і поглянув їй в очі. Марілла, котра за дверима боязко слухала їхню розмову, почула гіркий, розпачливий стогін і вибігла на кухню, де плакала Сьюзен.

— Ох, сердешне ягнятко… сердешне ягнятко! Як вона переживе це, панно Катберт? Боюся, це її вб’є. Вона була така щаслива, чекаючи цю дитину, з такою надією все готувала. Невже нічого не можна вдіяти, панно Катберт?

— Боюся, що ні, Сьюзен. Гілберт каже — сподіватися марно. Він з першої миті знав, що дитина не виживе.

— І така гарна дівчинка, — схлипнула Сьюзен. — Ніколи ще не бачила такого білого дитятка — інші ледь не всі червоні чи жовті. А вона розплющила свої очиська так, наче їй уже кілька місяців. Ох, сердешна крихітка! Ох, сердешна молода пані Блайт!

Надвечір маленька душа, що з’явилася в цей світ до схід сонця, пішла, лишивши по собі тяжкий біль непоправної втрати. Панна Корнелія взяла крихітну дівчинку з лагідних, але чужих рук доглядальниці й убрала тільце, схоже на воскову фігурку, у розкішну льолю, що пошила Леслі, котра сама й попросила її про це. Тоді віднесла та поклала маленьку Джой біля нещасної, вбитої горем, невидющої від сліз матері.

— Господь дав, і Господь узяв, рибонько, — мовила вона крізь власні сльози. — Нехай буде благословенне Господнє ім’я![24]

Потім вона пішла, залишивши Енн і Гілберта наодинці з їхньою покійницею.

Наступного дня тендітну біленьку Джой поклали в оббиту оксамитом труну, яку Леслі всипала цвітом яблуні, і віднесли на цвинтар коло церкви