Читати книгу - "Життя у позику"

— Ми тут заважаємо, Ліліан, — сказав за хвилю. — Ходімо з цієї брудної стайні. — Зазирнув у її обличчя. Побачив ту саму серйозність. — Що сталося? Справді хочеш, щоб я вже не їздив?

— Так. Я знаю, що це звучить по-дитячому, — сказала Ліліан. — і не це я мала на увазі. Кілька хвилин тому я знала точно, про що мені йдеться, тепер забула.

Торріані зробив чималий ковток коньяку.

— Водії після перегонів такі ж вразливі, як раки після скидання шкаралупи. Прошу не додавати нам комплексів.

Клерфе розсміявся.

— Тобі, Ліліан, йдеться про те, що не треба спокушати Бога?

Вона кивнула.

— Тільки тоді, коли іншого виходу нема. А не для забави.

— О, Господи! — повторив Торріані. — Забава! — Він встав зі свого ящика і підійшов до Ґабрієлі.

— Я мелю дурниці, — сказала Ліліан розчаровано, — не слухай мене!

— Ти не мелеш жодних дурниць. Ти умієш тільки здивувати. — Він зупинився. — Чи я просив тебе коли-небудь, щоб ти повернулася до санаторію?

Вона глянула на нього. Досі вважала, що він або не знає, або впевнений, що вона не серйозно хвора.

— Я не мушу повертатися до санаторію, — відказала швидко.

— Я знаю про це. Але чи колись я тебе просив?

Вона почула іронію в його голосі.

— Я не повинна балакати, правда?

— Але ж ні — повинна. Завжди.

Вона розсміялася.

— Я дуже тебе кохаю, Клерфе. Чи всі жінки після перегонів такі дитинячі, як я?

— Вже й не пам’ятаю.

Він обмацав свої вилиці і плече.

— Увечері я матиму обличчя, як кольоровий пудинг, і спухле плече. Їдьмо до Леваллі, поки я можу ще провадити.

— Хіба ти не мусиш їхати до свого тренера? Не любиш святкувати перемог?

— Кожна здобута перемога означає на одну перемогу менше. На одну перемогу менше до здобуття, — обличчя у нього почало вже спухати. — Ти мені робитимеш увечері мокрі гірчичники на обличчя і читати якийсь розділ з «Критики чистого розуму»?

— Добре, — згодилася Ліліан. — А коли-небудь я хочу поїхати до Венеції. Бо нема там ані гір, ані авт.

14

Вони лишалися на Сицилії ще два тижні. Клерфе лікував своє плече. Дні минали в здичавілому саду Леваллі і біля моря. Клерфе мав ще кілька тижнів до наступних перегонів.

— Ми залишаємося тут? — поцікавився. — Чи повертаємося до Парижа. Або куди-небудь. Коли нема дому, можна їхати всюди. Тут стає спекотно.

— Хіба весна вже закінчилася?

— Тут на півдні так. Але можемо взяти «Джузеппе» і поїхати за нею. У Римі вона лише починається. Потім вона почнеться в Ломбардії, над озерами. Можемо її переслідувати до Швейцарії, а потім вниз уздовж Рейну, аж врешті побачимо її біля моря у всіх барвах на полях тюльпанів Голландії. Тоді може здатися, що час зупинився.

— Ти робив уже колись щось таке?

— Так, сто років тому. До війни.

— З жінкою?

— Так, але було інакше.

— Напевно, це завжди інакше. Навіть з тією самою жінкою. Я не ревнива.

— Я б хотів, щоб була.

— Вважаю, що було б жахливо, якби ти нічого не пережив і розповідав мені, що я перша жінка в твоєму житті.

— Ти є нею.

— Не є. Але досить, що на якийсь час завдяки мені ти забув імена інших.

— Їдемо?

Ліліан похитала головою.

— Ще не тепер. Я не хочу собі робити ілюзій, що час зупинився. Я хочу його відчувати і не обманювати саму себе. Час стояв на місці інколи взимку в санаторію, але я не стояла на місці. Я ковзала вздовж вісі часу, як на крижаній стіні, туди і назад.

— А тепер ти стоїш на місці?

Вона поцілувала його.

— Я кручуся на місці. Тимчасово. Як танцівниця.

Потім однак вона втратила терпіння і забажала виїхати. Їй почало здаватися, що перебуває вже на Сицилії багато місяців. Зрештою, то були місяці для неї. Мала власне літочислення. Один день від другого завжди відокремлювала ніч, наче багатотижнева прірва, а потім наставало пробудження наодинці. Ліліан ніколи не дозволяла Клерфе залишатися на усю ніч. Не хотіла, щоб вранці він став свідком її пробудження. Він вважав це за каприз, а вона просто не хотіла, щоб чув її кашель.

Ліліан полетіла до Рима, щоб звідти летіти далі. Клерфе повертався з Торріані автом. Вони домовилися зустрітися в Парижі. Одного дня пополудні вона прогулювалася серед римських руїн. Увечері мала летіти далі, але не могла відважитися. Раптом охопила її хвиля безпричинної меланхолії, почуття великої насолоди, позбавлене будь-якого смутку, може, за винятком цього одного, останнього, срібно-сірого смутку, який майорить на обрії кожного життя, такого ж незбутнього, як життя бухгалтера. Ліліан провела цю ніч в готелі і лише наступного дня пішла до каси авіаліній. Там побачила у вікні плакат з краєвидом Венеції і, нагадавши собі, що сказала Клерфе у Леваллі, не вагаючись, попрохала переоформити квиток на лет до Венеції. Вважала, що перед поверненням до Парижа мусить її побачити. Вона хотіла щось для себе осмислити, хоч достеменно й не знала, що саме, але мусила це зробити перш, ніж побачиться знову з Клерфе.

Вона не мала відваги зателефонувати або написати йому, що затримається. Зможе це зробити з Венеції, хоча знала, що цього не зробить. Хотіла побути кілька днів на самоті, без контактів, і лише потім повернутися. Повернутися? Куди? Хіба вона не відлетіла і хіба не літає й далі, мов один з тих казкових птахів, які народжуються без ніг і мусять пурхати, доки не помруть? Хіба вона не знала про це? І хіба не хотіла обдумати, чи не повинна покинути Клерфе?

Літак знизив політ над лагуною і занурився в пізній рожевий полудень. Ліліан дістала кутовий номер в готелі «Данієлі». Коли піднімалася в номер, ліфтер розповів їй, що в цьому готелі відбувся бурхливий роман старіючої Жорж Санд з молодим Альфредом де Мюссе, якого зрадила мадам Санд з одним італійським лікарем. Ліліан помітила в його очах іскри іронії і розваги.

Ліфтер відчинив двері.

— Вона покинула його, — пояснив. — Виїхала без попередження.

«Так само, як і я, — подумала Ліліан. — Може, і я теж хочу зрадити саму себе?» Вона увійшла до покою і зупинилася. Приміщення було сповнене розпорошеним, рожевим вечірнім світлом, яке побачити можна тільки у Венеції. Це місто найвіддаленіше від усіляких гір. Далі неможливо було втекти. Ніщо тут людину не гнітило, все заспокоювало. І все було чуже і чарівне. «Ніхто мене тут не знає, — думала. — І ніхто не знає, що я тут!» Вона відчула цю анонімність наче якесь дивне, бурхливе щастя, щастя, яке полягало у втечі