Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

— Маніяк?

— Із вами все гаразд?

— Куди він побіг?

Я зробив коло й повернувся до того місця, від якого побіг. Я обминув кілька скель, які стриміли з ґрунту, й кущі ожини й упав на живіт.

— Покличте копа. Копа ніколи немає на місці, коли в ньому виникає потреба.

— Що сталося?

— Якийсь дегенерат намагався її зґвалтувати.

— Один хлопець за ним погнався. Онде він!

— Біжи швидше! Хапай мерзотника, поки він не вибіг із парку!

— Обережно. Він має ножа й пістолет. (Очевидне перебільшення.)

Було очевидно, що гамір примусив усіх нічних виродків повиповзати зі своїх криївок, бо крик «Ось він де!» повторився за моєю спиною, і, виглянувши з-поза уламка скелі, я побачив самотнього бігуна, якого гнали освітленою ліхтарем стежкою в темряву. За кілька секунд я побачив ще одного, який пробіг перед тим самим уламком скелі й зник у пітьмі. Я уявив собі, як ця зграя охочих переслідувачів зловила мене й добре відлупцювала. Я це заслужив. Я майже захотів, щоб це сталося.

Я підвівся на ноги, обтрусив сухе листя й бруд зі свого одягу й повільно пішов стежкою в тому напрямку, з якого прийшов. Щосекунди чекав, що мене схоплять ззаду й потягнуть у темряву й бруд, але незабаром я побачив ліхтарні стовпи на П’ятдесят дев’ятій стріт та П’ятій авеню і вийшов із парку.

Думаючи про це тепер, у безпеці своєї кімнати, я приголомшений відвертою брутальністю того, що зі мною сталося. Думка про те, якою здавалася моя мати перед тим, як народила мою сестру, здалася мені страхітливою. Але ще страхітливішим було почуття, що я хотів, аби мене зловили й відлупцювали. Тіні з минулого схопили мене за ноги й потягли вниз. Я роззявив рота, щоб закричати, але голосу не було. Руки в мене тремтять, мені холодно, і щось далеко гуде в моїх вухах.

Звіт 13, 10 червня

Ми в реактивному літаку, що незабаром вилетить до Чикаго. Я завдячую цей звіт Бертові, в якого з’явилася блискуча думка, що я можу надиктувати свій текст на магнітофон, а офіційна стенографістка в Чикаго його надрукує. Немурові сподобалася ця ідея. Він захотів, щоб я користувався магнітофоном до останньої хвилини. Він вважав, що такий запис, зачитаний наприкінці сесії, істотно прикрасить його доповідь.

Тож тепер я сиджу сам-один у нашій приватній секції літака, готуючись вилетіти до Чикаго й намагаючись думати вголос і звикнути до звуків власного голосу. Я сподіваюся, що друкарка не стане переносити на папір усі мої «гм», «так-от» та «отже» і зробить усе, щоб моя доповідь здавалася природною на папері (думка, що сотні людей слухатимуть те, що я тепер кажу, паралізує мене).

Моя свідомість порожня. Але в ці хвилини мої почуття важливіші, аніж будь-що інше.

Думка про те, що незабаром ми підіймемося в повітря, викликає у мене моторошний жах.

Якщо не помиляюся, то до своєї операції я ніколи по-справжньому не розумів, що таке літаки. Я ніколи не пов’язував ті зображення літаків, які бачив у кіно та на телевізійному екрані, з тими речами, що гуділи над моєю головою. Тепер, коли ми готові відірватися від землі, я спроможний думати тільки про те, що станеться, якщо літак упаде. Холодне почуття й страх, який я намагаюся виштовхати з голови, повертають мене до почутих раніше дискусій про Бога.

Я думав про смерть часто останніми тижнями, однак не можу стверджувати, що мене навідували якісь думки про Бога. Мати іноді водила мене до церкви, але не пригадую, щоб я коли-небудь пов’язував ті відвідини з уявленням про Бога. Вона згадувала про Нього досить часто, і я повинен був молитися Йому ввечері, але я ніколи надто не зосереджувався на цих думках. Я бачу Його у своїй пам’яті як далекого дядька з довгою бородою на троні (схожого на Санта-Клауса, який сидить у крамниці на своєму великому стільці, саджає тебе собі на коліно й запитує, чи добре ти поводився і що хочеш, аби він тобі подарував). Мати боялася Бога, а проте зверталася до Нього з різними проханнями. Мій батько ніколи про Нього не згадував — здавалося, Бог був одним із родичів Рози, до яких він не мав жодного стосунку.

— Ми готові злетіти, сер. Хочете, я допоможу вам закріпити пояс безпеки?

— А це потрібно? Мені не хочеться почуватися зв’язаним.

— Лише поки ми підійматимемося.

— Я б радше не прив’язувався, якщо такої необхідності нема. Мені вселяє страх неможливість поворухнутися. Мене, либонь, занудить.

— Такі правила, сер. Зараз я допоможу вам.

— Ні! Я зроблю це сам.

— Не так! Пояс треба протягти сюди.

— Зачекайте трохи. Ось так. Тепер усе гаразд?

Безглуздо. Ну чого я боявся? Пояс безпеки не дуже тугий — він не завдає болю. Чому з’являється такий жах, коли тебе прив’язують до твого клятого місця? І вібрація, коли літак злітає в повітря. Тривога, що не відповідає пропорціям ситуації… отже, що має бути… що?.. літак злітає вгору, пробиваючись крізь чорні хмари… закріпіть свої ремені безпеки… ти прив’язаний… нахиляєшся вперед… напружуєшся… запах нагрітої шкіри… вібрація і рев у вухах.

Крізь вікно — у хмарах — я бачу Чарлі. Його вік важко вгадати, близько п’яти років. Норма ще не народилася…

— Ви вже готові обоє? — Його батько підходить до дверей, важкий, а надто з обвислою плоттю на обличчі й щоках. Вигляд у нього стомлений. — Я запитав вас, ви готові?

— Зачекай хвилину, — відповідає Роза. — Я одягну капелюх. Поглянь, чи його сорочка застебнута, й зав’яжи йому шнурки черевиків.

— Поквапся, треба покінчити з цим якнайскоріше.

— Куди? — запитує Чарлі. — Куди… їде… Чарлі?

Батько дивиться на нього й хмуриться. Мат Гордон ніколи не знає, як реагувати на запитання сина.

Роза з’являється у дверях своєї спальні, прилаштовуючи напіввуаль капелюха. Це жінка, схожа на пташку, і її руки — до голови, за винятком ліктів — нагадують крила.

— Ми поїдемо до доктора, який допоможе тобі стати розумним.

Вуаль створює враження, що вона дивиться на нього крізь сітчатий екран. Він завжди лякається, коли вони обоє вдягаються, щоб кудись вийти, бо знає, що йому доведеться зустрічатися з іншими людьми і його мати стане роздратованою й сердитою.

Він хоче втекти, але немає місця, де він міг би заховатися.

— Навіщо ти йому про це кажеш?