Читати книгу - "Метелик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він дзвонить, і по нас приходить людина в цивільному. В залі, де багато полісменів та цивільних друкують на машинках, чоловік у цивільному починає нас розпитувати.
— Чому ви припливли до Трінідаду?
— Щоб відпочити.
— Чи ви, втікаючи, вчинили правопорушення, завдавши шкоди іншим особам або вкоротивши їм віку?
— Ми нікого серйозно не поранили.
— Звідки ви знаєте про ці?
— Ми про це довідалися перед відплиттям.
— Скільки вам років, яка ваша кримінальна відповідальність згідно з французькими законами? Панове, у вашому розпорядженні п’ятнадцять-вісімнадять днів, упродовж яких ви можете тут відпочити. Увесь цей час ви цілком вільні у своїх діях. Коли переїдете до іншого готелю, попередьте нас про це. Я сержант Віллі. Ось на моїй візитці два номери телефонів: це— офіційний номер у поліції, а це — домашній. Якщо з вами щось станеться й виникне потреба в моїй допомозі, негайно телефонуйте мені. Ми знаємо, що ви належно оціните довіру, з якою ми ставимося до вас. Певен, ви поводитиметеся добре.
Потім містер Бауен веде нас до лікарні. Клузйо радий нас бачити. Ми не розповідаємо йому про те, як провели ніч у місті. Лише кажемо, що маємо змогу ходити куди завгодно. Клузйо такий здивований, що перепитує:
— Без конвою?
— Еге ж, без конвою.
— Тоді все гаразд. Дивні люди ці англійці!
Містер Бауен, який на кілька хвилин залишив нас, повертається з лікарем.
— Хто вправив вам ногу, перше ніж накласти дощечки? — питає лікар.
— Я і ще один чоловік, якого тут немає, — відповідаю я замість Клузйо.
— Ви так добре це зробили, що не доведеться її знову ламати. Вона правильно зрослася. Ми тільки візьмемо її в гіпс і накладемо шину, щоб ви могли трохи ходити, — каже лікар уже до Клузйо. — Ви зостанетесь тут чи хочете піти з товаришами?
— Піду з товаришами.
— Що ж, завтра вранці переберетеся до них.
Ми дякуємо лікареві, і він та містер Бауен виходять, а ми до самого надвечір’я сидимо в свого друга. Та ще більше ми радіємо наступного дня, коли збираємося всі троє у своєму готельному номері з широко розчахнутим вікном і вентиляторами, які освіжають повітря. У новому одязі ми маємо гарний вигляд і вітаємо з цим один одного. Коли знову заходить мова про минуле, я їм кажу:
— А тепер якнайшвидше забудьмо про минуле й думаймо про теперішнє та майбутнє. Куди ми подамося? До Колумбії? До Панами? До Коста-Ріки? Чи нам не слід порадитися з містером Бауеном щодо країн, де нас зможуть прийняти?
Я телефоную Бауенові до його контори, але телефон мовчить. Телефоную додому в Сан-Фернандо, і мені рід— повідає його донька. Привітавшись, вона каже:
— Пане Анрі, біля вашого готелю, якраз навпроти «Фіш маркету», зупиняються автобуси, які ходять у Сан— Фернандо. Чому б вам не приїхати до нас? Приїздіть, я чекаю.
І ось ми всі троє їдемо до Сан-Фернандо. Клузйо чудово виглядає у напіввійськовому костюмі тютюнового кольору.
Приїзд до будинку, де нас так тепло прийняли, зворушує всіх нас. Здається, ці жінки вловлюють наше зворушення, бо разом кажуть:
— Ось ви й повернулися до свого дому, любі друзі! Сідайте якомога зручніше. — І, замість того, щоб казати нам «пане», вони щоразу, звертаючись до нас, називають нас по імені: «Анрі, подайте мені цукор. Андре (Матюрета звати Андре), чи не бажаєте ще пудингу?»
Пані й панно Бауен, сподіваюсь, що Бог віддячить вам за таку доброту до нас і що ваші благородні душі, які подарували нам стільки радощів, спізнаватимуть до кінця ваших днів тільки велике щастя.
Ми, розмовляючи з ними, розгортаємо на столі карту. Відстані вельми великі: до найближчого колумбійського порту Санта-Марта — тисяча двісті кілометрів; до Панами — дві тисячі сто кілометрів; до Коста-Ріки — теж дві тисячі сто кілометрів.
Приїздить містер Бауен.
— Я обдзвонив ус і консульства й маю добру звістку: ви можете зробити зупинку на кілька днів на острові Кюрасао, щоб перепочити. В Колумбії немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів. Консул твердить, що ніколи каторжани-втікачі не діставалися океаном до Колумбії. Немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів і в Панамі та в інших країнах.
— Я знаю одне надійне для вас місце, — каже Маргарет, донька містера Бауена. — Але воно дуже далеко, туди щонайменше три тисячі кілометрів.
— Де це? — питає її батько.
— У Британському Гондурасі. Там губернатором мій хрещений батько.
Я дивлюсь на своїх друзів і кажу їм:
— Курс на Британський Гондурас!
Це англійське володіння, яке на півдні межує з Республікою Гондурас, а на півневі — з Мексікою.
Другу половину дня ми з допомогою Маргарет та її матері накидаємо на карті курс. Перший етап: Трінідад — Кюрасао, тисяча кілометрів. Другий: Кюрасао — будь— який острів, що трапиться нам на дорозі. Третій: Британський Гондурас.
А оскільки ніколи не можна вгадати, що може трапитися в морі, то ми, окрім тих продуктів, які нам дасть поліція, складемо в спеціальну скриню про запас консерви з м’ясом, овочами, мармеладом, рибою тощо. Маргарет каже нам, що супермаркет «Сальватторі» радо подарує нам ці консерви.
— А якщо вам відмовлять, то ми з мамою їх купимо, — додає вона.
— Ні, панно.
— Замовкніть, Анрі.
— О ні, ми на це не пристанемо, адже ми маємо гроші, то було б негарно з нашого боку користати з вашої доброти, коли ми можемо самі купити ці продукти.
Наш човен перевезли до міста, в порт, і за ним тепер наглядають матроси військово-морського флоту. Ми покидаємо господарів, обіцяючи провідати їх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.