Читати книгу - "Джейн з Ліхтарного Пагорба"

Все, що вони казали досі, нічого не важило, — Джейн знала своїх Сновбімів. Але це її розлютило. Вона — чужа! На її любому острові, де вона народилася! Джейн різко зупинилася перед Пенні.

— Ну, постривайте, — сказала вона з концентрованою їддю, — хай ще хтось з вас прийде вилизати горщик.

Усі Сновбіми відразу зупинилися. Вони про це не подумали. Краще було не дратувати більше Джейн Стюарт.

— Та, ми не хотіли ранити твої почуття… чесно, — запевнила Карвей. Вони гуртом пішли додому, але невгамовний Малий Джон ще обертався і кричав:

— Бувай здорова, костомахо!

Позбувшись Сновбімів, Джейн з великим задоволенням ішла собі далі. Найприємнішою рисою життя у Ліхтарному Пагорбі було те, що вона могла йти, куди її воля, — і ніхто її не критикував і нічого їй не забороняв. Джейн тішила можливість познайомитися з бічною дорогою, біля якої мешкала тітуся Ем. Її часто цікавило, куди веде та дорога, — та скромна маленька дорога, що звивалася між ялинами і смереками, які намагалися сховатися за її поворотами. Повітря було сповнене аромату нагрітих сонцем трав і їх насіння, дерева розмовляли з нею якоюсь забутою чудовою мовою давніх днів, кролики стрибали між папороттю, інколи вискакуючи з неї. У долинці при узбіччі дороги вона побачила вицвілий напис…, криві чорні літери на білій дошці, яку багато років тому приткнув тут якийсь старець, що досі давно помер: «Гей, хто спраглий, прийди до води».

Джейн пішла туди, куди показувала стрілка, — по чарівній стежці між деревами, — і знайшла глибоке чисте джерело, обкладене замшілими валунами. Схилилася і пила, зачерпнувши воду смаглими долонями. Нахабна білка на старому буку зачепила її, а Джейн їй відповіла. Хотіла б побути там трішки довше, але західне небо над верхівками дерев уже золотилося і їй слід було поспішити. Вийшовши із долини зі струмочком, побачила будиночок тітусі Ем, що, наче котик, згорнувся калачиком на схилі пагорба. До нього вела довга стежка, обросла білими та золотими безсмертниками.

Діставшись будинку, Джейн застала тітусю Ем за прядінням на маленькій самопрядці з колесом, що стояла перед кухонними дверима. На лавці біля неї лежали чудові клубки сріблястої вовни. Коли Джейн відкривала хвіртку, тітуся встала, — насправді вона була трохи вища за татові коліна, але нижча, ніж Джейн. Мала розкуйовджене кучеряве сиве волосся, прикрите старим фетровим капелюхом, успадкованим від котрогось з її чоловіків, а її маленькі чорні очі дружелюбно блищали. Хоча питання, яке задала, було грубуватим.

— Ти хто така?

— Я Джейн Стюарт.

— Я знала, — сказала тітуся Ем з ноткою тріумфу. — Я це знала вже тоді, коли побачила, як ти йдеш вгору стежкою. Кожного Стюарта, де його не побачиш, можна розпізнати з ходи.

Джейн дійсно мала особливу ходу… швидку, але плавну, легку, але впевнену. Сновбіми казали, що то вона виступає, однак Джейн не виступала. Дуже втішилася з того, що тітуся Ем розпізнала у її ході рису Стюартів. Тітуся Ем сподобалася їй з першого погляду.

— Можеш тут сісти і перепочити, якщо хочеш, — сказала тітуся Ем, простягаючи поморщену коричневу руку. — Я вже скінчила ту дрібку, що мала зробити для місіс Великий Доналд. Ах, тепер я небагато варта, але колись щось та значила, Джейн Стюарт.

Жодна дошка підлоги в домі тітусі Ем не була рівною. Кожна мала інший напрям. В домі було не надто прибрано, але якось по-особливому затишно. Джейн це сподобалося. Старе крісло, на яке вона сіла, було приязним.

— Тепер можемо побалакати, — сказала тітуся Ем. — Я нині в доброму гуморі. Бо як нє, то ніхто з мене слова не витягне. Хіба своє плетиво візьму. Не гаптую, не шию, не вишиваю і не гачкую, але ніхто з Марітайму не поб’є мене у плетінні. Я вже давно хотіла тебе побачити. Всі про тебе говорять. Я чула, що ти дуже бистра. Місіс Великий Доналд каже, що ти куховариш, як метеор. Де ти цього навчилася?

— О, думаю, я завжди це вміла, — невимушено відповіла Джейн. Навіть під тортурами не зізналася б тітусі Ем, що до приїзду на Острів ніколи не куховарила. Це могло б зіпсувати мамину репутацію.

— Я не знала, що ти зі своїм татом на Ліхтарному Пагорбі, аж доки місіс Великий Доналд не сказала мені на похороні Мері Хоу. Мало де тепер буваю, хіба на похоронах, тих не пропускаю. Всіх там побачиш, про всі новини почуєш. От як місіс Великий Доналд мені сказала, то я вже й постаралася, щоб тебе побачити. Маєш дуже густе волосся! Що за милі вушка! І перчик на шиї — то на гроші. Ти не подібна на свою ма, Джейн Стюарт. Я добре її знала.

Джейн відчула мурашки на спині.

— Справді? — спитала, затамувавши подих.

— Аякже. Мешкали в будинку коло Горішньої Гавані, а я також там, на малій фермі, зараз за луками. Я тоді другий раз вийшла заміж, за того нещасника. Закрутив мені голову! То я носила твоїй ма масло з яйцями і була в домі у ту ніч, як ти народилася… чудова ніч була. Як твоя ма? Гарна і дурненька, як перше?

Джейн спробувала обуритися з того, що її маму назвали дурненькою, але чомусь не зуміла. Що б тітуся Ем не сказала, не можна було з цього обуритися. Так вона гарно підморгувала. Джейн раптом відчула, що може розмовляти з тітусею Ем про маму…, задати ті питання, які ніколи не уміла поставити.

— З мамою все гаразд…, ох, тітусю Ем, чи могли б ви розказати…, я МУШУ знати…, чому батько з матір’ю не живуть разом?

— Питай мене, а я тебе, Джейн Стюарт! — тітуся Ем почухала голову спицею — Ніхто точно не знав. Кожен думав що іншого.

— А чи… чи вони… вони спершу дійсно любилися, тітусю Ем?

— Любилися. Не помилися щодо них, Джейн Стюарт. Ні одно не мало розуму на макове зерня, але любилися без пам’яті. Яблуко будеш?

— То чому розійшлися? Через мене? Вони мене не хотіли?

— Хто тобі таке сказав? Твоя ма аж дуріла від радості, як ти народилася. Я ж там була, нє? І я завжди думала, що твій та також страшне тебе любив, хоча мав свій спосіб то показати.

— Ну то чому…, чому…?

— Багато хто думав, що за тим стояла твоя бабка Кеннеді. Вона смерть як не хотіла, щоб вони побралися, — та ти знаєш. Вони тоді жили в готелі на південному березі, то було вліті, після війни. Твій тато якраз вернувся додому. То була любов з першого погляду. Та шо, трудно його винити. Твоя