Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Надвечір, коли від початку гри минуло заледве п'ять хвилин, до палати зайшла послушниця.

— Сестра Сесілія питає, як іде гра.

— Скажіть їй, що наші вже попереду.

За якийсь час послушниця з'явилася знову.

— Скажіть, що наші дають їм доброго чосу, — повідомив містер Фрейзер.

Незабаром він подзвонив черговій доглядальниці.

— Зробіть ласку, спустіться до каплиці або пошліть кого-небудь до сестри Сесілії, нехай скажуть їй, що «Нсітр-Дам» зиграє чотирнадцять — нуль на кінець першої чверті і що все, йде гаразд. Вона може більше не молитися.

Через кілька хвилин до палати прийшла сама сестра Сесілія. Вона була страшенно збуджена.

— Що означає «чотирнадцять — нуль»? Я зовсім не знаю цієї гри. У бейсболі це чимала перевага. А от на футболі я зовсім не розуміюся. Може, це ще нічого й не означає. Я піду назад у каплицю й молитимусь, аж поки скінчиться гра.

— Вважайте, що їх уже побито, — сказав Фрейзер. — Можете мені повірити. Залишайтесь, послухаймо разом.

— Ні, ні, ні, ні, ні,— відказала вона. — Я йду до каплиці й молитимусь.

Щоразу, як «Нотр-Дам» здобувала очко, містер Фрейзер по-силав звістку вниз, а потім, коли давно вже посутеніло, сповістив і про остаточний рахунок.

— Ну, як там сестра Сесілія?

— Вони всі в каплиці,— відказала послушниця.

Наступного ранку з'явилася сестра Сесілія. Вона була дуже

вдоволена і впевнена в собі.

— Я знала, що їм не здолати «Богородиці», — сказала вона. — От вони й не здолали. І Каетано полегшало. Справді полегшало. Сьогодні його прийдуть навідати. В палату до нього ще не можна, але вони прийдуть сюди, і він почуватиме себе краще, бо знатиме, що земляки його не забули. Я ходила в поліцію до отого О'Брайєна, сказала йому, щоб прислав когось із мексі-канців провідати сердешного Каетано. Він пообіцяв прислати сьогодні по обіді. Тоді нашому бідоласі відразу стане веселіше. Куди ж то воно годиться, щоб ніхто до нього не приходив!

Надвечір, десь близько п'ятої, до палати зайшли три мексі-канці.

— Можна? — спитав найвищий з них, губатий гладун.

— Авжеж, прошу, — відказав містер Фрейзер. — Сідайте, панове. Може, по чарці?

— З превеликою охотою, — відказав здоровань.

— Коли ваша ласка, — мовив найсмуглявіший і найменший на зріст.

— Ні, дякую, — обізвався третій, худий. — Мені в голову шибає.— Він постукав себе по лобі.

Доглядальниця принесла склянки.

— Зробіть ласку, подайте їм пляшку, — сказав Фрейзер. — Це з Ред-Лоджа, — пояснив він.

— У Ред-Лоджі найкраще вино, — сказав здоровань. — Куди краще, ніж у Біг-Тімбері.

— Та звісно, — докинув найменший. — І коштує дорожче.

— У Ред-Лоджі є на всякі гроші,— сказав здоровань.

— Скільки ламп у цьому приймачі? — спитав непитущий.

— Сім.

— Ого! — мовив той. — А скільки коштує?

— Не знаю, — сказав містер Фрейзер. — Я взяв його Напрокат. А ви, панове, друзі Каетано?

— Ні,— відказав здоровань. — Ми друзі того чоловіка, що поранив його. л

— Нас прислали сюди з поліції,— докинув найменший.

— Ми тримаємо невелику пивничку, — сказав здоровань. — Ось він і я, — кивнув на непитущого. — І в цього теж пивничка. — Він показав на смуглявого коротуна. — Нам у поліції сказали прийти, то ми й прийшли.

— Я дуже радий.

— Ми теж, — сказав здоровань.

— Може, ще по одній?

— А чом би й ні? — відказав здоровань.

— З вашого дозволу, — мовив найменший.

— Я — ні,— сказав худий. — Мені в голову шибає.

— Дуже добре вино, — сказав найменший.

— Чого б вам не покуштувати? — спитав містер Фрейзер худого. — Нехай би трохи й шибнуло.

— Потім голова болітиме, — відказав той.

— А ви не могли б сказати друзям Каетано, щоб вони його провідали? — спитав Фрейзер.

— Він не має друзів.

— Кожна людина має друзів.

— А він не має.

— Хто ж він такий?

— Картяр.

— Добрий?

— Та дай боже.

— У мене, — сказав найменший, — він виграв сто вісімдесят доларів. Тепер таких грошей ніде в світі нема.

— А в мене, — докинув худий, — виграв двісті одинадцять доларів. Завважте, це вам неабищо.

— Я ніколи з ним не грав, — сказав здоровань.

— То він, мабуть, дуже багатий, — зауважив містер Фрейзер.

— Він бідніший за нас, — сказав малий мексіканець. — Тільки й має, що сорочку на плечах.

— Певно, й сорочка тепер нічого не варта, — сказав містер Фрейзер. — Адже попробивана кулями.

— Та звісно.

— А той, що поранив його, він теж картяр?

— Ні, той працює на буряках. Йому довелося виїхати з міста.

— Завважте србі,— сказав малий, — він був найкращий гітарист в усьому місті. Неперевершений.

— Який жаль!

— Ще б пак, — сказав здоровань. — Як він грав на гітарі!

— То більше й нема гітаристів?

— Жодного.

— Акордеоніст є один, той непогано грає,— докинув худий.

— Та ще кілька чоловік грають на інших інструментах, — сказав здоровань. — А ви любите музику?

— Хто ж її не любить?

— А що, як ми колись приведемо сюди музикантів? Ви гадаєте, сестра дозволить? Вона, здається, добра.

— Я певен, що дозволить, коли й Каетано зможе послухати.

— Вона що — трохи схибнута? — спитав худий.

— Хто?

— Ота сестра. 4,

— Ні,— відказав містер Фрейзер. — Вона добра жінка, дуже розумна й приязна.

— Я не вірю ані священикам, ані ченцям та черницям, — сказав худий.

— Він знався з ними в дитинстві,— докинув найменший.

— Я був церковним служкою, — гордо промовив худий. — Тепер я ні в що не вірю. І до церкви не ходжу.

— Чому? ІІІибає в голову?

— Ні,— відказав худий. — То алкоголь шибає мені в голову. Релігія — опіум бідняків.

— Я вважав, що опіум бідняків — це марихуана, — сказав Фрейзер.

— Ви курили колись опіум? — спитав здоровань.

— Ні.

— Я теж ні,— сказав він. — Мабуть, це дуже погана звичка. Досить лиш почати — і вже несила кинути. Справжнє лихо.

— Як і релігія, — докинув худий.

— Він у нас, — сказав малий мексіканець, — страх як проти релігії.

— Кожному треба бути проти чогось, — чемно зауважив містер Фрейзер.

— Я поважаю тих, що вірять, хоч які вони невігласи, — сказав худий. і'

— Це добре, — сказав містер Фрейзер.

— Може, вам треба чогось принести? — спитав здоровань. — Вам чого-небудь хочеться?

— Я б охоче купив пива, якби дістати доброго.

•— Ми принесемо вам пива.

•— Ще по одній на дорогу?

— Вино добряче.

— Так і вам нічого не залишиться.

— Я не можу. Мені в голову шибає. А потім болить страшенно і нудота мучить.

— До побачення, панове.

— До побачення. Спасибі вам.

Вони пішли; потім була вечеря, а тоді — радіо, притишене так, щоб тільки самому чути, і різні станції, що одна по одній закінчували передачі: Денвер, Солт-Лейк-Сіті, Лос-Анджелес* Сіетл. Містер Фрейзер ніяк не міг уявити собі Денвера з тамтешніх радіопередач. Уявлення про це місто він черпав з «Денвер