Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— А сам Волькенштейн брав участь?

— Ні.

— Ну звичайно. А інші?

— На Весте напала ціла зграя. Усі були п’яні.

— А потім?

— Мені здається, що Весте почав оборонятися. Вони, звичайно, не хотіли його зовсім прикінчити. А вийшло так, що прикінчили. Весте намагався втримати прапор, і тоді вони скинули його зі сходів. Можливо, ще й кілька разів надто сильно вдарили в спину. Адже п’яний не тямить себе. Однак убивати його вони не думали.

— Що. Хотіли тільки провчити?

— Саме так.

— Це їм сказав Волькенштейн?

— Еге ж, — зніяковівши, киває робітник. — Звідки ви знаєте?

— Можу собі уявити. То так і було чи ні?

Робітник мовчить.

— Ну, вам же самим відомо… — каже нарешті він.

— Треба докладно вияснити, як усе трапилось. Вбивство — кримінальна справа. І підбурювання до вбивства теж.

Робітник злякано дивиться на нас.

— Це мене зовсім не стосується. Я нічого не знаю.

— Ви знаєте дуже багато. І, крім вас, ще чимало людей знає, як це сталося.

Робітник допиває своє пиво.

— Я нічого не казав, — рішуче заявляє він. — І нічого не знаю. Ви думаєте, мене погладять по голові, коли я не буду тримати язика за зубами? Ні, пане, я не згоден. У мене жінка й дитина, і мені треба якось жити. Чи ви гадаєте, що я знайду роботу, коли почну базікати? Ні, пане, пошукайте когось іншого. Я не згоден.

Він зникає.

— Так відмовлятимуться всі, — похмуро зауважує Ґеорґ.

Ми чекаємо. Повз вікна проходить Волькенштейн. Він уже не в мундирі, в руках у нього коричневий чемодан.

— Куди він іде? — питаю я.

— На станцію. Він більше не живе у Вюстрингені. Перебрався у Верденбрюк, як окружний голова Союзу ветеранів. Сюди він приїздив лиш на освячення пам’ятника, а в чемодані в нього мундир.

З’являється Курт Б^х із своєю красунею. Вони нарвали в полі квітів. Почувши, що сталось, дівчина дуже засмучується.

— Тепер балу, напевно, не буде.

— Не думаю, — кажу я.

— Ні, не буде. Адже вбитого ще не поховано. Яке нещастя!

Ґеорґ підводиться.

— Ходімо, — звертається він до мене. — Нічого не вдієш. Доведеться ще раз завітати до Дебелінга.

В селі раптом западає тиша. Сонце кидає навскіс проміння на пам’ятник полеглим. Кам’яний лев Курта Баха виблискує в його світлі. Дебелінг тепер уже виступає тільки як офіційна особа.

— Сподіваюсь, що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші, — відразу заявляє він.

— Станемо, — каже Ґеорґ. — Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.

— Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.

— Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг, Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.

— У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.

— У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.

Дебелінг довго не зводить з Ґеорґа погляду. Потім спроквола питає:

— Це що — шантаж?

Ґеорґ підводиться:

— Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?

Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Ґеорґ витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.

— Полічіть і видайте квитанцію.

Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Ґеорґ перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття — щось і менше й більше.

Дебелінг бере в Ґеорґа квитанцію.

— Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете, — каже він.

Ґеорґ хитає головою:

— Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Весте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Весте на пам’ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.

— Мабуть, до такого не дійде.

— Я так і думав.

Ми вирушаємо на станцію.

— Значить, у цього негідника вже були гроші, — кажу я.

— Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому і хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й наступного тижня.

На станції на нас чекають Генрих Кроль і Курт Бах.

— Гроші одержали? — питає Генрих.

— Одержали.

— Я був упевнений в цьому. Тут дуже порядні люди. Надійні.

— Так. Надійні.

— Балу не буде, — заявляє Курт Бах, дитя природи.

Генрих поправляє краватку.

— Столяр сам у всьому винен. Нечуване нахабство!

— Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?

— Звичайно, нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мусив подумати, Що з цього вийде. Цілком логічно.

— Так, Генриху, логічно, — каже Ґеорґ. — А тепер, будь ласка, заткни свою логічну пельку.

Генрих Кроль ображений. Він встає і хоче щось сказати, однак, глянувши на Ґеорґове обличчя, стримується і починає старанно обтрушувати порох із свого маренгового піджака. Потім помічає Волькенштейна, який теж чекає поїзда. Відставний майор сидить на одній із найдальших лавок. Йому хочеться швидше опинитись у Верденбрюці. Він не в захваті від того, що до нього підходить Генрих. Однак той сідає поряд.

— Чим скінчиться вся ця історія? — питаю я Ґеорґа.

— Нічим. Не знайдуть нікого винного.

— А Волькенштейн?

— Йому теж нічого не буде. Тільки столяра покарали б, якби він залишився живий. Більше нікого. Коли політичне вбивство робить хтось із правих, це вважають почесним і знаходять багато обставин, які пом’якшують провину. У нас республіка, але суддів, службовців та офіцерів ми повністю одержали від кайзерівських часів. Чого ж від них сподіватися?

Ми дивимось на вечірню заграву. Сопучи, підходить поїзд, чорний і похмурий, як похоронна карета. Дивно, думаю Я, на війні ми бачили стільки мертвих — адже відомо, що понад два мільйони полягло там безглуздо, без жодної користі, — то чого ж зараз ми так хвилюємось через одне вбивство, а про тих два мільйони майже забули? Однак, мабуть, завжди так буває, що смерть однієї людини — це смерть, а смерть двох мільйонів — лиш статистика.

IX

— Склеп! — каже фрау Нібур. — Тільки склеп, на інше я не згодна!

— Гаразд, — відповідаю я, — хай буде склеп.

За короткий час, відколи помер Нібур, ця маленька залякана