Читати книгу - "Остання любов президента"

I щойно тільки я почув її скромне й швидкоплинне признання, щось у мені клацнуло. Цієї миті я вловив у повітрі ледь відчутний запах поту, змішаний ще з якимось парфумерним запахом. Але не запахом дезодорантів чи парфумів, а з чимось цікавішим. Я так і не пригадав, вірніше, не знайшов другої складової цього запаху. Але в моїй пам’яті, в якійсь комірці, зберігався саме такий-от запах із домішками солодкої гіркоти людського поту, причому жіночого. Жіночий піт, як і все жіноче, наділений великою легкістю і особливою чуттєвою привабливістю. Цей запах може вести за собою. Я дивився на балерину, зовсім не слухаючи її немузичний голос. Я дивився, а в моїй голові тривала фільтрація запахів минулого, якихось життєвих епізодів, які ніби мали ароматичні «закладки». I ось моя пам’ять перегортала сторінки життя, вишукуючи цю закладку, що пахнула жіночим потом та якоюсь, мабуть що професійною, парфумерією. Можливо, особливим ароматичним тальком чи пудрою. I раптом, усе ще дивлячись на її рухомі тонкі губи, я все згадав і навіть трішки роззявив рот з подиву. Вона сприйняла мій роззявлений рот за знак підвищеної уваги до своїх слів. I заговорила швидше й емоційніше, ніж раніше.

— Скажіть. — Я втупився в її карі, підведені густою тушшю очі, коли вона нарешті замовкла. — У вашому театрі, десь на горищі була така кімнатка з продавленим диваном... Щоб туди потрапити, треба було підійматися дерев’яною драбиною. Вона ще збереглася?

Балерина вирячилася на мене не моргаючи, ніби я її загіпнотизував. Вона мовчала, а я вже бачив цей чудовий епізод зі свого життя якимось внутрішнім зором, візуальною пам’яттю. Ось ми з Мирою в цій кімнатці на горищі без вікон і стін кохаємося. Усе просочене коктейлем із запахів поту і якоїсь там парфумерії. I раптом нас сполохала парочка артистів балету. I ми спостерігаємо, як вони займаються тим самим і там само. I вона, балерина, гарно тримає тіло. Мира тоді ще прошепотіла щось досить кумедне. Як вона сказала? «Ти бачив, як він узяв її ззаду?»

Я трішки нахиляю голову, щоб хоча б трішки захопити її профіль поглядом. Я майже впевнений: це була вона. Тільки, звичайно, молодша.

— Так, — раптом не вимовляє, а видихає ледь чутно моя гостя. — Принаймні, ще кілька років тому ця кімнатка там, на горищі, була...

Я киваю і спостерігаю, як на її обличчі з’являється жива шкіра. Вона відверто червоніє, і це почервоніння пробивається крізь косметику, пробивається, як підсніжники крізь сніг.

— А ви звідки про неї знаєте? — раптом запитує вона пошепки, нахилившись усім тілом уперед.

— Одного разу мені довелося там побувати, — так само пошепки відповідаю я.

— Театр — життя, — каже вона. — У театрі все, як у житті...

Її голос уже вирівнявся, до неї повернулось самовладання. Вона, мабуть, думає, що не я спіймав її своїм запитанням, а вона мене. Це ж я зізнався, що одного разу там побував. Вона ж у цьому не зізнавалася.

64

Київ. Березень 1985 року. Вечір.

— Мені потрібно з тобою поговорити. — Мама дивиться на мене серйозно, трішки хмуриться і показує рухом голови в напрямку кухні.

Вона прийшла сьогодні з роботи раніше, ніж звичайно. Перевдяглась у синій вельветовий халат. На ногах вовняні в’язані шкарпетки і старі капці. Спочатку в неї був гарний настрій, вона навіть щось наспівувала, відкриваючи трилітрову банку з компотом. Але ближче до вечора на її обличчі з’явилася заклопотаність, і от я, схоже, зараз дізнаюся про її причину.

Ми зачиняємося на кухні. Крізь зачинені засклені двері чути телевізор, який працює у вітальні. Дмитро дивиться «Невловимих месників». Це його улюблений фільм. Він знає його напам’ять і час від часу видає звідти цитати. Іноді навіть до місця.

— Мені дають путівку в Трускавець, — каже мати.

Ми сидимо одне навпроти одного за кухонним столом.

— Ну то їдь!

— Але ж ти збирався влаштуватися на роботу. А з ким тоді буде Дмитрик?

— Можу поки що не влаштовуватися, — знизав я плечима.

— Тобі було б ліпше ще повчитися...

— Але ж навчання завжди починається з вересня, а зараз тільки березень.

Мама задумливо киває.

— Путівка з двадцять п’ятого, — каже вона. — І мені треба підлікуватися, бо чує моє серце, що не витримаю!

Я не розпитую, чого чи кого вона не витримає. Та й так зрозуміло — втомилася. У неї на обличчі написано, що погано спить і не стежить за собою.

Знову мовчить і про щось думає.

— Добре, — зітхає. — Поклич Дмитра.

— Ти що, хочеш сказати йому про Трускавець?

— Так.

Я йду у вітальню. Кілька разів смикаю Дмитра за плече, поки він нарешті відриває погляд від екрана.

— Йди на кухню, мати кличе!

Він знехотя підводиться і йде, а я сідаю на нагріте його задом місце на дивані.

Кілька хвилин дивлюся фільм, і раптом крик, дзенькіт розбитого скла. Я влітаю на кухню, а мені назустріч Дмитро. У нього в руці черпак, на обличчі — лють. Він мчить повз мене, біжить у вітальню, і вже в кухні, обпалений крижаним вітром, що залетів крізь розбите скло, я чую, як у вітальні дзвенить розбита шибка.

У матері заніміле, бліде обличчя, переляканий погляд. Вона сидить, спершись спиною в плиту.

Я не знаю, що робити. Під ногами хрускотить скло. Повертаюсь у вітальню. Там також холод та шматки скла на підлозі. Дмитро зачинився у спальні.

Я повертаюсь у коридор, одягаю свою бежеву ендеерівську шубу зі штучного хутра. Зазираю до спальні.

Дмитро сидить на своєму ліжку і, нахиливши голову, дивиться на черпак, що валяється під ногами. Я піднімаю черпак і йду на кухню.

Через півгодини ми сидимо вже на іншій кухні, у сусіда по сходовій площадці. Сидимо і гріємося. П’ємо з сусідом гарячий чай. Дмитро позіхає. Потім сусід відводить його у спальню до своїх дітей. Розстилає йому на підлозі матрац і спальний мішок.

Тепер ми сидимо на кухні утрьох. Сусідова дружина також спить.

Мати раптом заплакала. Її прорвало.

— Доведеться віддати його в божевільню, — каже вона крізь сльози.

— Женити його треба, — каже сусід. — Відразу вся