Читати книгу - "Бурелов"

— Здається, серед нас завівся деревний щур, — кинув Тем Човновод і засміявся. — Чи не так, Живчику? Я кажу, здається…

Живчик скривився. Знову ця мана! Чого доброго, цей зрадливий ліс незабаром позбавить його останньої крихти глузду!

— Ти — Живчик, — сказав він непевно. — Ти у Присмерковому лісі. Ти шукаєш… шукаєш… шукаєш…

Раптом лівобіч від себе він почув звук, у якому непомильно впізнав тихе іржання зубощира-скрадайла. Живчик застогнав. Либонь, блукаючи, він окреслив велетенське коло. Виходить, ця вся ходня, намагання зібратися, здалися лише на те, аби повернутись назад, акурат на те місце, звідки він вийшов!

Він ретельно обстежував верхівки дерев, — чи нема там якого знаку, якого уламка небесного корабля — але не нагледів нічого. Розгублений і стривожений, Живчик пожував краєчок нашийної хустки. «Може, мені це тільки приверзлося, — промайнула думка. — Може…»

Панічний жах залізною рукою схопив Живчика за горло.

— Спо… спокійно, — сказав він собі. — Зосередься на тому, що в тебе попереду. Не озирайся. Ніщо тобі не загрожує.

— Спокійно, Болніксе. Ніщо тобі не загрожує, — прохрипів старечий голос.

Живчик рвучко підвів очі, напружив зір — і серце йому завмерло.

Розділ тринадцятий

Рудий лицар

Перед ним постав ще один лицар. Із голови до п’ят закутий у заржавілі обладунки, він сидів на зубощирові-скрадайлу. Коли верхівець повертався у сідлі, важкі металеві тарілки бряжчали і гримали, вимірювальні прилади клацали, а сполучні рурки тихесенько посвистували.

— А тепер тримай просто, Болніксе, — звелів лицар своїм тонким надтріснутим свистючим голосом.

Живчик побачив, як із-поза спущеного заборола палає двійко очей. Затремтівши з перестраху, він одвів очі. Зубощир-скрадайло, старий та охлялий, збуджено переступав з ноги на ногу.

— Не хилитайся, Болніксе, — знову озвався лицар. — А тепер так, щоб не надто близько.

З надсадним пихтінням лицар скинув залізну рукавицю. Живчик зорив на оголену руку. Вона була ґудзувата, як гілка вікодавнього дерева. Сповнюючи повітря дзенькотом та бренькотом, лицар сягнув до заборола і почав вовтузитися з ним.

— А тепер не хилитайся, — кинув він.

Живчик похолов, коли забороло іржаво зарипіло і поволеньки відсунулося. Він спіймав себе на тому, що не годен відвести погляду від пари колись блакитних очей, глибоко запалих на старезному ямкуватому виду і подібних до напіввідкопаних самоцвітів.

— Це ти, Гарлініусе? Як я довго тебе шукав!

Голос був не менш вікодавній, як обличчя, лишень удвічі меланхолійніший.

— Ні, — запевнив Живчик, наближаючись до постаті. — Даруйте, мосьпане, я зазнав корабельної аварії. «Бурелов»…

Лицар відсахнувся, рурки та вимірювальні прилади на його панцирі тривожно задеренчали. Зубощир-скрадайло неспокійно форкнув.

— Ти говориш зі мною про бурелови, Гарлініусе! Ти, хто відняв у мене «Королеву бур», та так і не повернув. О Гарлініусе, як довго я тебе шукав, аби ти тільки знав.

— Даруйте, — промовив Живчик, ступаючи ще крок уперед. — Я не Гарлініус. Я — Живчик, і я …

— Гарлініус! — закричав лицар, і настрій його зненацька поліпшився. Знову надягнувши залізну рукавицю, він сплигнув із зубощира-скрадайла і злапав Живчика за плече. — Як це здорово — зустріти тебе! Ми розлучилися, бувши між собою на ножах. Але лицарям негоже носити каменя за пазухою. О, Гарлініусе, я так страждав з тих пір! Я мандрував цим лісом і все шукав, шукав!

Лицар зорив на Живчикове обличчя, і очі його палали ярою блакиттю. Металева рукавиця все цупкіше впиналась у плече.

Живчик скривився і спробував випручатися.

— Але ж я не Гарлініус, — відмагався він. — Я — Живчик. Я шукаю своїх товаришів, членів екіпажу, мій…

— Запропалий шукач, — простогнав лицар. — Як і я. Як і я. Але тепер це байдуже, байдужісінько. Бо ми возз’єдналися знов. Я і ти, Гарлініусе! — торочив він, іще цупкіше впинаючись у Живчикове плече. — Я і ти.

— Ось погляньте на мене! — розпачливо заволав Живчик. — Прислухайтеся до того, що я кажу. Я не Гарлініус.

— Знав би ти, скільки я тебе шукав! — зітхнув лицар. — Пошуки, вічні пошуки.

— Відчепіться від мене! — закричав на все горло Живчик. — Пустіть!

Отже лицар не хапався пускати. І хоч як Живчик в’юнився і звивався, йому не щастило виборсатися з лещат, у які взяла його важка лицарська рукавиця.

Натомість, на превеликий свій жах, він переконався, що лицар чимраз ближче притягує його до себе, і вже відчував на своєму обличчі теплий і смердючий подих цієї антикварної істоти. Лицар підвів другу свою руку, і Живчика аж пересмикнуло з огиди: чіпкі кощаві пальці досліджували кожен вершок його голови.

— Гарлініус, — виснував лицар. — Орлиний ніс. Високе чоло. Як здорово, що ми з тобою возз’єдналися!

Опинившися зовсім поруч, Живчик постеріг на лицарських обладунках тонкий шар рудого пилу. Він струмів по металевому нагруднику, наче рідина. Живчик міг бачити своє відбиття на нижньому краю металевої поверхні, його обличчя то з’являлося там, то пропадало.

— Аби ти тільки знав, який я був самітний, Гарлініусе! — скрикнув лицар. — Як довго я шукав!

Живчик починав панікувати.

— Треба випручатися, — промимрив він, скрегочучи зубами. — Випручатися і чкурнути.

Він схопив руку в залізній рукавиці, що міцно тримала його за плече, і з усієї сили шарпнув.

— Гарлініусе! — жалісно запротестував лицар.

Живчик скулився в клубок — і знизу вгору, з гучним дзвоном стусонув лицаря коліном у нагрудник. Лицар важко брязнув спиною на землю, вкриту кристальним порохом, аж лісом пішла луна. Хмара рудого пилу знялася в повітря. Живчик упав навколішки і зайшовся несамовитим кашлем.

— Гарлініусе!

Лицар був знову на ногах. У руці він тримав довгий зубчастий меч — жахливий на вигляд попри наліт іржі.

— Гарлініусе, — знову завів він раптово одміненим голосом, тонким і погрозливим. Його блакитні очі дивилися просто у Живчикові і їхня яра яснота на мить його загіпнотизувала. Лицар замахнувся мечем.

Живчик затамував подих.

По морхлому лицаревому обличчі перебігли брижі замішання.

— Гарлініусе? — зойкнув він. — Де ти?

Його очі свердлували Живчика.

— Вернися, Гарлініусе, — благав лицар. — Ми знову можемо подружитися. Якби ти