Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

— Що далі робити? — спитав Гічкок.

— Перелічіть людей, тоді припаси, а потім сядьте, згорніть руки і моліться за міст. Більш я вам нічого не можу порадити. Добраніч вам. Не пробуйте ловити те, що піде за водою, — не важте життям.

— Ні, ні, я буду обережний, як ви. Добраніч. Боже, як вода прибуває! О, вже й справжній дощ!

Фіндлейсон вернувся на свій берег, кваплячи поперед себе останніх клепальників МакКартні. Не зважаючи на дощ і світанковий холод, усі робітники розсипались понад укосами й чекали повені. Самий тільки Піру держав своїх людей укупці на насипу за баштою, біля барж, пришвартованих за ніс і за корму дротяними тросами та ланцюгами.

Пронизливий зойк перебіг по людській стіні понад берегом, переростаючи в зляканий і зчудований крик: поверхня річки між кам’яними укосами враз побіліла від берега до берега, а далекі дамби зникли в пінистих струменях. Матір Ґанґа побігла повною силою, пославши перед себе вал шоколадно-брунатної води. Крізь рев повені пробився скрегіт — то був стогін мостових ферм, що осіли на свої місця, коли з-під них вирвало підпори. Баржі рипіли, тручись одна об одну в чорториї, що закрутився поза баштою, і товсті їхні щогли піднімалися чимраз вище над імлистим обрієм.

— Поки її не замкнули між цими стінами, ми знали, що вона може зробити. А тепер, коли її отак здушено, самому Богу відомо, чого вона наробить! — сказав Піру. дивлячись на шалений крутіж у заводі за баштою. — Хе! Ну, бийся! Бийся запекло, бо лиш так жінка може виснажити свою силу.

Одначе Матір Ґанґа не хотіла битись так, як бажав Піру. Після першого водяного валу їх більше не набігало, річка тільки рівномірно надималась, мов гад, що в літню спеку п’є воду, і хлюпала в укоси, немов обмацуючи їх, і напирала на бики — навіть Фіндлейсон став подумки обраховувати наново міцність своєї споруди.

Коли розвиднилось, натовп охнув з подиву.

— Таж учора в річищі було ціле місто! — перемовлялись люди. — А тепер гляньте!

І всі дивились і знов чудувалися з глибокої прудкої води, що лизала верхи биків. Другий берег ховала завіса дощу, і далекі прогони мосту теж танули в ній; дамби вище мосту вже позначались тільки пінявими крутіжами на воді, а нижче мосту звільнена з тісних пут річка розливалась, наче море, до самого обрію. По ній, гойдаючись на хвилях, пропливали трупи людей і худоби, а часом комишева покрівля, що розсипалася, зачепившись за бик.

— Велика повінь, — сказав Піру, і Фіндлейсон кивнув головою. Більшої вже й не доведи Боже. Таке його міст ще витримає, ну, і ще трохи більше, але не набагато. А як випаде один шанс із тисячі і десь в укосах знайдеться слабина. Матір Ґанга понесе до моря з усіма уламками і його інженерську репутацію. Найгірше було те, що він не міг нічого робити — тільки сидіти й дивитись; і Фіндлейсон сидів і сидів, накрившись плащем. Корковий шолом на голові в нього геть розкис, чоботи вгрузли в болото вище кісточок. Він не поглядав на годинник, бо річка сама відзначала час, піднімаючись по укосі дюйм за дюймом, фут за футом, а він, задубілий і голодний, вслухався в рипіння барж, глухий рев води коло биків і в сотню інших нот, що складають музику повені. Мокрий служник приніс був йому їсти, але інженерові ніщо не лізло в горлянку. А раз йому вчувся ледь чутний свисток паровоза по тім боці, й він усміхнувся. Його помічника теж тяжко вразила б катастрофа, але Гічкок ще молодий, у нього все попереду. А в Фіндлейсона вона відбере все — все, задля чого варто жити таким нелегким життям. Тоді його колеги-інженери скажуть… Фіндлейсон пригадав власні напівжалісливі слова, сказані, коли нова Локгартова водогінна станція завалилась купою цегли і твані і в Локгартовій душі теж щось надірвалось — він умер. Пригадав і те, що сказав, коли Самаоський міст біля моря зруйнувало великим циклоном; а найвиразніш йому пригадалось обличчя сердешного Гартопа за три тижні по тому, позначене печаттю сорому. Його, Фіндлейсонів, міст удвічі більший за Гартопів, і в ньому ферми системи Фіндлейсона і новітні підошви биків — анкерні, системи Фіндлейсона. Його фах не визнає ніяких виправдань. Уряд, може, й повірить йому, та колеги-інженери судитимуть його по мостові — стоїть він чи впав. І Фіндлейсон подумки перебирав увесь міст — балку за балкою, прогін за прогоном, цеглину за цеглиною, бик за биком; згадував, порівнював, зважував, обраховував наново — чи нема де помилки; і всі ті довгі години, поки перед ним мигтіли й танцювали формули та цифри, його раз у раз шпигав у серце холодний страх. За свій бік рівняння він був певен; але хто знає математику Матері Ґанґи? Може, якраз у цю хвилину, коли він заспокоює себе таблицею множення, річка вимиває яму під одним з вісімдесятифутових биків, що тримають на собі його добру славу? Ще раз служник приніс йому попоїсти, але в роті у нього пересохло, він зміг тільки напитись і знову став снувати в голові десяткові дроби. А вода все підіймалась. Піру, обіпнувшись від дощу матою, сидів навпочіпки в нього біля ніг і поглядав то на його обличчя, то на річку, але не казав нічого.

Нарешті лашкар підвівся й почалапав болотом до селища, наказавши, правда, одному зі своїх стежити за баржами.

Незабаром він вернувся, без ніякої поваги женучи перед собою свого жерця — гладкого старигана з сивою бородою, що маяла на вітрі, як і мокра шматина в нього на плечах. Вигляд у того гуру був якнайжалюгідніший.

— Нащо тоді всі пожертви, і гасові світильники, і зерно, — горлав Піру, — коли ти тільки й умієш сидіти скорчившись у болоті? Ти довго розмовляв з богами, коли вони були вдоволені й зичливі. Поговори-но з ними тепер, коли вони сердиті!

— Що таке людина проти гніву Бога? — скиглив жрець, щулячись від різкого вітру. — Відпусти мене до храму, я молитимусь там.

— Ні, молися тут, свинячий сину! Чи задурно тобі стільки носили солоної риби, карі й сушеної цибулі? Гукай голосно! Скажи Матері Ґанзі, що вже досить з нас. Звели їй угамуватись на ніч. Я не вмію молитись, але я служив на суднах компанії, і коли хто не слухався моїх наказів, я… — Піру докінчив фразу помахом дротяної різки, і жрець, вирвавшись від свого духовного учня, чкурнув назад до селища.

— Гладка свиня! — налаяв старого Піру. — Скільки ми його годували! Як спаде