Читати книгу - "В сталевих грозах"

Все ж таки люди зі слабким здоров'ям, але відважним серцем кращі від дужих боягузів; і в цьому за кілька тижнів, проведених на позиції, не раз випадала нагода пересвідчитися.

Навіть якщо цю частину фронту можна було назвати спокійною, то потужні вогневі удари, які час від часу зненацька молотили по наших окопах, свідчили, що артилерія таки не дрімала. До того ж, англієць був вельми допитливий, і не минало й тижня, щоб він підступом або силою не намагався невеличкими розвідзагонами вивідати, що тут у нас діється. Подейкували навіть про якусь «надматеріальну битву», яка вже навесні принесе нам такі несподіванки, які не порівняти з тими, що вже стали звичними після минулорічної битви на Соммі. Аби пом'якшити силу першого зудару, ми готували великий відхід. Тут я сповіщаю про деякі події того часу:

1 березня 1917 р. Пополудні через ясну погоду вогнева діяльність сильно пожвавилася. Особливо важкої артилерії, яка, за підтримки аеростатів, майже повністю зрівняла з землею відрізок третьої роти. Щоб доповнити свою позиційну карту, я в другій половині дня почалапав туди через майже вщерть затоплену «Безіменну траншею». На шляху я бачив, як попереду нас хилиться до землі велетенське жовте сонце, тягнучи за собою довгий чорний шлейф диму. Німецький літак підстрелив упритул осоружний дирижабль, так що той загорівся. Переслідуваний шаленим вогнем протиповітряної оборони, літак, стрімко петляючи, щасливо втік.

Увечері до мене прийшов єфрейтор Шнау й доповів, що під бліндажем його загону вже чотири дні чути якесь постукування. Я передав це повідомлення далі, й мені прислали саперну команду з прослуховувальною апаратурою, яка, втім, не виявила нічого підозрілого. Пізніше казали, начебто вся позиція тоді була замінована.

5 березня, раннім ранком, до нашого окопу підійшов англійський патруль і взявся перерізати колючий дріт. На повідомлення постового Айзен зі ще кількома людьми кинувся туди й закидав англійців ручними гранатами, після чого нападники кинулися навтьоки, залишивши двох лежати. Один із них, молодий лейтенант, відразу помер; інший, сержант, був важко поранений в руку й ногу. З документів цього офіцера випливало, що прізвище його було Стоукс і належав він до 2 Королівського Мюнстерського стрілецького полку. Він був дуже добре вбраний, а його скорчене в смертельних муках обличчя — розумне та енергійно вирізьблене. В його записнику я знайшов повно адрес лондонських дівчат; це мене зворушило. Ми поховали його за нашим окопом і поставили простий хрест, на якому я швецькими цвяхами наказав вибити його ім'я. З цього випадку я збагнув, що не кожна вилазка обов'язково закінчується так щасливо, як мої дотеперішні.

Наступного ранку англійці у кількості п'ятдесяти бійців після короткої артилерійської підготовки заатакували відрізок сусідньої роти, на якому командував лейтенант Райнгардт. Нападники підкралися під дріт, і після того як один із них за допомогою прикріпленої до рукава начищеної до блиску бляшаної пластини подав світловий сигнал англійським кулеметам змовкнути, разом з останніми снарядами кинулись на наш окоп. В усіх було замазане сажею обличчя, щоб якомога менше виділятися в темряві.

Тим часом наші прийняли їх так майстерно, що до окопу добіг один-єдиний. Він добіг аж до другої лінії, де, після того як не скорився вимозі здатися, його застрелили. Перестрибнути через дріт вдалося лише одному лейтенанту й одному сержанту. Лейтенант поліг, хоча носив під мундиром броню, бо куля, випущена Райнгардтом з близької відстані, увігнала йому пластину в тіло. Сержантові осколками гранат майже відірвало обидві ноги; та він до самої смерті зі стоїчним спокоєм тримав у міцно стиснутих зубах свою коротку люльку. І тут, як і скрізь, де зустрічалися з англійцями, ми бачили втішну картину бездоганної мужності.

Перед полуднем цього успішного ранку я сновигав траншеєю і на одному посту побачив лейтенанта Пфаффендорфа, який через стереотрубу керував вогнем своїх мінометів. Підійшовши до нього, я одразу зауважив англійця, який за третьою лінією противника йшов назовні по укриттю і різко виділявся на тлі неба у своєму однострої кольору брунатного хакі. Я вихопив із рук найближчого постового рушницю, наставив мушку на шістсот, ретельно прицілився, навів ледь перед його головою і спустив гачок. Він ступив ще три кроки, а тоді впав на спину, так ніби йому висмикнули з-під тулуба ноги, кілька разів вдарив руками й покотився у вирву від снаряда, звідки ми ще довго бачили в бінокль, як світяться його брунатні рукави.

9 березня англієць знов прасував наш відрізок за всіма правилами артилерійського мистецтва. З самого рання мене збудила потужна вогняна атака, я схопив пістолет і ще сонний кинувся на вихід. Коли я розчахнув брезент на вході до штольні, виявилось, що ще темно хоч в око стрель. Яскраві спалахи набоїв і свист кім'яхів багнюки одразу пробудили мене. Я помчав окопом, не зустрічаючи ані душі, аж поки не дістався до східців штольні, на яких причікнула якась групка без командира, збившись докупи, як кури в дощ. Я забрав їх зі собою і урухомив цілу траншею. Звідкись, на мою радість, донісся писклявий голос низенького Гамброка, який теж уже подібним чином наводив лад.

Коли вогонь ущух, я, понурий, повернувся до штольні, де мій кепський настрій ще більше був зіпсутий телефонним дзвінком з командного пункту.

«Хай Вам грець, що там у Вас діється? Чому так довго не підходили до телефону?»

Після сніданку обстріл поновився. Цього разу англієць лупив поволі, але методично, важкими снарядами. Це, врешті-решт, набридло; через підземний перехід я навідався до маленького Гамброка; розгледівся, що там у нього є випити і грав з ним в очко. Раз тільки нам завадив несамовитий гук; грудки землі закотилися в двері й у димар. Горловину штольні засипало, перекриття репнуло, як сірникова коробка. Іноді в шахту проникав ядучий запах гіркого мигдалю — невже парубки валять синильною кислотою? Гай-гай, будьмо! Раз мені треба було вийти; із-за невпинного обстрілу довелось робити аж чотири заходи. Відразу, як я повернувся, до нас ввалився парубок із повідомленням, що прямим попаданням латрину рознесло на тріски, на що Гамброк із визнанням зауважив, що я таки в сорочці народився. Я відказав: «Якби я залишився надворі, мав би тепер стільки ж веснянок, як у Вас».

Надвечір вогонь припинився. З настроєм, який завжди охоплював мене після важких обстрілів і який можна порівняти з відчуттям полегші після грози, я обійшов траншею. Вона виглядала понівеченою; цілі ділянки зрівняло з землею, п'ять горловин штолень зім'яло. Кількох людей поранило; я навідався до них і пересвідчився, що вони почуваються відносно незле. Один вбитий лежав в окопі,