Читати книгу - "Ми були брехунами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Бригада пожежників приїхала запізно, — каже Міррен.
— Дві бригади, — виправляє Джонні. — З Вудс-Холу і Мартас-Він’ярду.
— Ми на це й розраховували, — говорю я, раптом зрозумівши.
— Ми збиралися покликати на допомогу, — продовжує Джонні. — Звичайно, хтось мав викликати пожежників, інакше це виглядало б як підпал. За нашою версією, ми всі були в Каддлдауні, дивилися кіно, а всім же відомо, що навколо нього ростуть дерева. Інші будинки не видно, поки не заберешся на дах. Це пояснило б, чому допомогу не викликали раніше.
— Ті бригади складалися переважно з добровольців, — каже Ґет. — Доказів не було ні в кого. Старий дерев’яний будинок. Cпалахнув, як коробка сірників.
— Навіть якби тітки та дідусь нас запідозрили, вони б ніколи не звернулися в поліцію, — додає Джонні. — Ми могли впевнено розраховувати на це.
Звичайно, не звернулися б. Адже серед нас немає жодного злочинця. Жодного наркомана. Жодного невдахи.
Від того, що ми зробили, кров холоне в жилах.
Моє повне ім’я Кейденс Синклер-Істмен, і, всупереч очікуванням моєї прекрасної родини, я — підпалювач.
Мрійниця, героїня, бунтівниця.
Людина, яка змінює хід історії. Злочинниця.
Але якщо я злочинниця, то чи я наркоманка? А якщо так, то чи я невдаха?
Мій розум грається відтінками значень, як завжди.
— Ми зробили це, — кажу я.
— Залежить від того, що ти маєш на увазі під «це».
— Ми зберегли родину. Вони почали спочатку.
— Тітка Керрі вештається островом щоночі, — говорить Міррен. — Моя мама відшкрібає мийки до блиску, обдираючи шкіру на руках. Пенні спостерігає, як ти спиш, і записує, що ти їси. Вони збіса багато п’ють. Напиваються, поки сльози не потечуть по щоках.
— А коли ти була в Новому Клермонті, що все це бачила? — запитую я.
— Час від часу я там з’являюся, — зізнається Міррен. — Ти думаєш, що проблему усунено, Кейді, а я от думаю, це було…
— Але ми тут, — наполягаю я. — А без пожежі нас би тут не було. Ось я про що.
— Ясно.
— У дідуся в руках було зосереджено стільки сили. А тепер — ні. Ми змінили зло, з яким зіткнулися.
Прояснилося так багато з того, що було незрозуміло. Мій чай — теплий, Брехуни — вродливі, Каддлдаун — гарний. Байдуже, що на стінах тут плями. Байдуже, що в мене мігрені, а Міррен часто почувається погано. Байдуже, що Віллу сняться жахіття, а Ґет ненавидить себе. Ми скоїли ідеальний злочин.
— Дідусів вплив зменшився лише через його божевілля, — зауважує Міррен. — Якби він міг, то і далі б усіх тероризував.
— Я не згоден з тобою, — каже Ґет. — Новий Клермонт видається мені покаранням.
— Що? — питає вона.
— Покаранням самому собі. Він збудував собі будинок, який не є для нього домом. Він зумисне некомфортний.
— Нащо б йому таке робити? — цікавлюсь я.
— А нащо ти роздаєш усі свої речі?
Ґет витріщається на мене. Вони всі витріщаються на мене.
— Хочу бути щедрою, — відповідаю я. — Зробити щось хороше в цьому світі. — Западає дивна тиша. — Ненавиджу безлад.
Ніхто не сміється. Я не знаю, як опинилася в центрі цієї розмови.
Усі Брехуни довго мовчать.
Потім Джонні просить:
— Не тисни, Ґете.
І Ґет каже:
— Я радий, що ти згадала пожежу.
— Ну, частково.
І Міррен каже, що їй погано, тож вона йде назад у ліжко.
Ми з хлопцями лежимо в кухні на підлозі й дивимося в стелю ще деякий час, поки я з подивом не усвідомлюю, що вони обоє сплять.
73
Я БАЧУ МАМУ на терасі Уїндерміру, з ретриверами. Вона плете шалик із ніжно-блакитної вовни.
— Вічно ти в Каддлдауні, — дорікає мама. — Не дуже добре бути постійно лише там. Керрі щось учора шукала і сказала, що в будинку брудно. Що ти там робиш?
— Нічого. Пробач за безлад.
— Якщо там справді дуже брудно, ми не можемо попросити Джинні прибрати. Ти ж це знаєш, правда? Нечесно щодо неї. А в Бесс буде напад, якщо вона побачить це.
Я не хочу, аби хтось приходив до Каддлдауну. Я хочу, щоб він був тільки наш.
— Не хвилюйся. — Я сідаю і плескаю Боша по його милій золотавій голові. — Слухай, мамо…
— Що?
— Чому ти наказала родині не говорити про пожежу?
Вона відкладає нитки і довго дивиться на мене.
— Ти пам’ятаєш вогонь?
— Минулої ночі накотилися спогади. Я не пам’ятаю всього, але так. Я пам’ятаю, що це було. Пам’ятаю, як ви всі лаялися. І всі поїхали з острова. Я пам’ятаю, що ми лишилися тут з Ґетом, Міррен і Джонні.
— А що ти ще пам’ятаєш?
— Яке було небо. У світлі пожежі. Запах диму.
Якщо мама думає, що я причетна до цього, вона більше ніколи, ніколи мене не спитає. Я знаю, що вона не зробить цього. Вона не хоче знати.
Я змінила хід її життя. Змінила долю родини. Брехуни і я.
То був жахливий вчинок. Можливо. Але принаймні щось. Окрім сидіння й ниття. Я могутніша, ніж мама може собі уявити. Я заподіяла їй шкоду, але і допомогла також.
Вона гладить моє волосся. Як нудотно. Я відхиляюся.
— Це все, що ти хотіла спитати? — каже вона.
— Чому зі мною ніхто про це не говорить? — повторюю я.
— Через твій… через твій… — Мама замовкає, добираючи слова. — Через твій біль.
— Лише тому, що в мене болить голова і я не пригадую нещасного випадку, я не зможу впоратися з думкою про те, що Клермонт згорів?
— Лікарі сказали, що тобі слід уникати стресу. Вони гадають, що пожежа могла спровокувати головні болі, що їх могло спричинити вдихання диму або… або страх, — закінчує вона, затинаючись.
— Я не дитина, — кажу я. — Я маю право знати хоча б основне про наше родину. Все літо я працювала над тим, щоб згадати, що зі мною сталося і що було до того. Чому б просто не сказати мені, мамо?
— Я казала тобі. Два роки тому. Я повторювала і повторювала, але наступного дня ти все забувала. І коли я поговорила з лікарями, вони порадили не тиснути на тебе і не засмучувати.
— Ти живеш зі мною! — кричу я. — Ти довіряєш думці лікарів, які ледве знають мене, більше, ніж своїй?
— Вони фахівці.
— Бога ради, і це переконало тебе в тому, що мені буде краще, якщо вся наша величезна родина, в тому числі Вілл і Тафт, приховуватиме від мене, що сталося, ніж якщо я дізнаюся правду?! І це змусило тебе думати, ніби я така слабка, що не зможу впоратися з простими фактами?
— Ти справді здаєшся мені настільки слабкою, — визнає мама. — І, щиро кажучи, я була не певна, чи зможу витримати твою реакцію.
— Ти навіть не усвідомлюєш, як мені прикро це чути.
— Я люблю тебе.
Я більше не можу дивитися на її обличчя,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.