Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

руці якийсь дивної форми предмет із ручкою, а в другій — переносну жаровню, які можна побачити в таборах таврувальників. Освітлена місячним сяйвом, вона швидко добігла до корралю, куди був зігнаний сессекський скот. Вона відчинила ворота й прослизнула туди. Сессекська порода була в основному темно-рудою, але була в цьому гурті й одна молочно-біла телиця, примітна з-поміж інших.

І ось Санта скинула з плечей щось, чого ми раніше не помітили, — ласо[148]. Вона взяла петлю в праву руку, а змотаний кінець у ліву і протовпилася в гущавину стада. Її мішенню була біла телиця. Вона метнула ласо, воно зачепило ріг і зіскочило. Санта ще раз метнула — ласо обвило передні ноги телиці, і вона важко впала. Санта кинулася до неї, як пантера, але телиця підхопилася, штурхонула й повалила її, як пушинку. Санта спробувала ще раз. Стривожена худоба тісною масою товклася біля стін коралю. Цей кидок був успішним; біла телиця знову припала до землі, і, перш ніж вона змогла піднятися, Санта швидко закрутила ласо довкола стовпа, зав'язала його простим, але міцним вузлом і метнулася до телиці з путами із сирицевої шкіри. За хвилину ноги тварини були сплутані, і Санта, зморена й задихана, на мить прихилилася до стіни коралю.

Потім вона швидко підбігла до жаровні, яку залишила біля воріт, і притягла дивної форми тавро, розпечене до білого жару.

Рев приниженої білої телиці, коли тавро торкнулося до неї, мав би розбудити слухові нерви і сумління підданих Нопаліто, які могли б перебувати поблизу, але цього не сталося. І в найглибшій нічній тиші Санта, як пташина, полетіла додому, впала на ліжко і заридала… Заридала так, немов у королев такі ж серця, як і в дружин звичайних ранчменів[149], і ніби королеви охоче зроблять із принців-консортів королів, якщо вони прискакають із-за пагорбів, із блакитної далини.

Зранку спритний, прикрашений револьверами юнак і його ковбої погнали стадо сессекської худоби через прерію на ранчо Секо. Попереду дев'яносто миль шляху. Шість днів із зупинками для випасу й водопою.

Худоба прибула на ранчо Секо надвечір і була прийнята й перелічена старшим на ранчо.

Наступного ранку, о восьмій годині, якийсь вершник вигулькнув із хащ біля садиби Нопаліто. Він важко спішився й пішов, брязкаючи шпорами, до будинку. Його замилений кінь важко видихнув і захитався, понуривши голову й заплющивши очі.

Але не витрачайте свого співчуття на гнідого в дрібних цятках Бельсхазара. Зараз на кінських пасовищах Нопаліто він квітне в любові й турботах, його не сідлають і оберігають як володаря рекорду на довгі дистанції.

Вершник, похитуючись, увійшов у дім. Дві руки охопили його шию, і хтось вигукнув голосом жінки й королеви: «Вебе… О, Вебе!»

— Я був негідником! — сказав Веб Ігер.

— Тс-с, — сказала Санта, — ти бачив?

— Бачив, — сказав Веб.

Одному Богові відомо, що вони мали на увазі. Проте і ви зрозумієте, якщо уважно прочитали про попередні події.

— Будь королевою худоби, — сказав Веб, — і забудь про все, якщо можеш. Я був паршивим вовком.

— Тс-с! — знову сказала Санта, приклавши пальчика на його вуста. — Тут уже немає королеви. Ти знаєш, хто я? Я — Санта Ігер, перша леді королівських покоїв.

Вона потягла його з галереї в кімнату праворуч. Тут стяла колиска, і в ній лежав інфант[150] — рожевощокий, буйний лепетун, чудовий інфант, який нахабно плював на увесь світ.

— На цьому ранчо немає королеви, — повторила Санта. — Поглянь на короля. У нього твої очі, Вебе. Стань на коліна й дивися на його величність.

Але на галереї почувся брязкіт шпор, і знову з'явився Бед Тернер все з тим самим питанням, із яким він приходив майже рік тому.

— Привіт! Худоба уже на дорозі. Гнати її до Барбера чи…

Він побачив Веба і замовк із розкритим ротом.

— Ба-ба-ба-ба-ба-ба, — закричав король у своїй колисці, розбиваючи своїми кулачками повітря.

— Слухай, свого господаря, Беде, — сказав Веб Ігер із широкою посмішкою, як сказав це рік тому.

Ось і все. Залишається згадати, що коли старий Куїн, власник ранчо Секо, вийшов подивитися на стадо сессекської худоби, яке він придбав на ранчо Нопаліто, він запитав свого нового управителя:

— Яке тавро на ранчо Нопаліто, Вілсоне?

— Х-риска-У, — сказав Вілсон.

— І мені так здавалося, — промовив Куїн. — Але глянь на цю білу телицю. У неї інше тавро: серце й у ньому — хрест. Що це за тавро?

Як справжній кабальєро[151]

Козенятко Франсиско убив шестеро людей у більш-менш чесних поєдинках, дванадцять (переважно мексиканців) холоднокровно пристрелив без дотримання будь-яких формальностей, а поранив стільки, що через свою скромність їх навіть не лічив. Усе це підкорило дівоче серце.

Козеняткові було двадцять п'ять років, хоча на вигляд ви не дали б йому і двадцяти, і пунктуальна страхова компанія, безперечно, дійшла б висновку, що померти йому судилося десь на двадцять шостому — двадцять сьомому році. Мешкав він між річками Фріо та Ріо-Гранде і точнішої адреси не мав. Він убивав з любові до мистецтва і тому, що був запальний, і щоб уникнути арешту, і просто для розваги — одне слово, причин йому ніколи не бракувало. На волі ж він лишався тому, що завжди встигав вистрілити на п'ять шостих секунд раніше за будь-якого шерифа чи іншого охоронця закону, і ще тому, що його каро-гнідий жеребчик знав усі стежинки в мескітових заростях і хащах опунції від Сан-Антоніо до Матамороса.

Тонья Перес — дівчина, яка кохала Козенятка Франсиско, — була наполовину Кармен, а наполовину Мадонна, в усьому ж іншому (так-так, якщо жінка наполовину Кармен, а наполовину Мадонна, це зазвичай ще далеко не все), в усьому ж іншому, скажімо так, вона була колібрі[152]. Жила вона у вкритій очеретом хатині неподалік від маленького мексиканського селища на річці Фріо біля Вовчого Броду. З нею там жив чи то батько, чи то дід, прямий нащадок ацтеків[153], старий років, мабуть, десь під тисячу, який пас стадо із сотні кіз, пив мескаль і цілими днями перебував у п'яному одурі. Одразу ж за хатиною починався дрімучий ліс гігантських опунцій — колючкових чудовиськ, що сягали двадцяти футів[154] заввишки. Саме через оцей колючий лабіринт і привозив свого господаря каро-гнідий жеребчик на побачення з його дівчиною. І якось, повиснувши, наче ящірка, на жердині під гостроверхим очеретяним дахом, Козенятко слухав, як Тонья, дівчина з обличчям Мадонни, вродою Кармен і душею колібрі, на чарівній суміші іспанської та англійської переконувала шерифа і його помічників,