read-books.club » Сучасна проза » Правік та інші часи 📚 - Українською

Читати книгу - "Правік та інші часи"

285
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Правік та інші часи" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 55
Перейти на сторінку:
з Абою пішли на спад, оскільки було націоналізовано ліси. Аба виїжджав за кордон і прийшов попрощатися; вони обійнялись, як брати. Павел Боський усвідомив, що в його житті починається новий етап, відтепер мусить давати собі раду сам, і до того ж зовсім у нових умовах. З того, що робиш уколи, родину не утримати.

Отож він спакував у свій шкіряний портфель усі свідоцтва з курсів і мотоциклом поїхав до Ташува шукати працю. Знайшов її в Санепіді, повітовому королівстві стерилізації й аналізів. Відтоді, особливо після вступу в партію, поволі й упевнено почав підніматися службовою драбиною.

Ця праця полягала в об’їжджанні ляскітливим мотоциклом навколишніх сіл і перевірці санітарії в крамницях, рестораціях та барах. Поява Павла з його шкіряним портфелем, повним документів та пробірок для нечистот, трактувалася там як прибуття вершника Апокаліпсису. Якби схотів, Павел міг би закрити будь-яку крамницю, будь-яку їдальню. Був поважний. Йому робили презенти, частували горілкою й найсвіжішим холодцем.

Так він познайомився з Уклеєю, власником кондитерської в Ташуві й ще двох чи трьох менших фірм. Уклея ввів Павла в світ секретарів і адвокатів, пиятики, полювань та цицькатих буфетниць, що додавало надії до черпання з життя повними пригорщами.

Отож Уклея зайняв місце, залишене Абою Козеницьким, місце, призначене в житті кожного чоловіка для провідника та друга; без нього був би лише самотнім незрозумілим воїном у світі хаосу та мороку, котрий виповзає звідусіль, коли лише відводиш погляд.

Час грибниці

Вона є під усім лісом, а може, навіть під цілим Правіком. Витворює в землі, під м’яким покриттям, під травою та камінням павутину тонких ниток, мотузок та мотків, якими обвиває все. Нитки грибниці мають дужу силу й пробираються між кожною грудкою землі, обплутують коріння дерев і затримують великі валуни в їхньому безкінечно повільному рухові вниз. Грибниця подібна до плісняви, — біла, ніжна, холодна, — це місячне підземне мереживо, вологе сплетіння цвілі, слизька пуповина світу. Вона проростає луки та мандрує попід дорогами людей, вибирається на стіни їхніх будинків, а часом, у припливах сили, непомітно атакує їхні тіла.

Грибниця — це ні рослина, ні тварина. Вона не здатна черпати сонячну енерґію, бо її природа чужа сонцю. Грибницю не тягне до теплого та живого, бо її природа не є ані теплою, ані живою. Грибниця живе завдяки тому, що висмоктує рештки соків з того, що вмирає, що розкладається і всотується землею. Грибниця — то життя смерти, життя розкладу, життя того, що померло.

Увесь рік грибниця народжує своїх холодних і вологих дітей, однак ті, що з’являються на світ улітку та восени, — найкрасивіші. Біля людських доріг виростають лугові опеньки на тонких ніжках, у травах біліють наближені до досконалости порхавки та дощовики, а маслюки й трутовики оволодівають понівеченими деревами. Ліс повен жовтих лисичок, оливкових сироїжок і замшевих боровиків.

Грибниця не ділить і не виокремлює своїх дітей — усі вони наділені силою зростання та міццю розсіювання спор. Одним вона дає запах, іншим — здатність ховатися від людського ока, ще інші мають форми, що перехоплюють подих.

Глибоко під землею, в самій середині Водениці, пульсує велике біле заплутане кубло цвілі, то — серце грибниці. Звідти вона розкидається на всі сторони світу. Ліс тут темний та вологий. Ожина, що буйно порозросталась, ув’язнює стовбури дерев. Усе поросло густим мохом. Люди інстинктивно оминають Воденицю, хоча й не знають, що тут, під поверхнею, живе серце грибниці.

З усіх людей лише Рута знає про це. Вона здогадалася через найкрасивіші мухомори, що ростуть тут щороку. Мухомори — це грибнична сторожа. Рута вкладається на землю поміж ними й знизу оглядає їхні оторочені піною мережива сніжнобілі спідні сорочки.

Якось Рута почула життя грибниці. Це був підземний шурхіт, котрий звучав, немов глухе зітхання, а потім було чути ніжне потріскування землі, коли крізь неї проникала нитка плісняви. Рута почула удар серця грибниці, яке б’є раз на вісімнадцять людських років.

З цього часу вона приходить у це вологе місце на Водениці й завжди вкладається на мокрому мосі. Коли вона лежить довше, то починає чути грибницю ще інакше — грибниця ж бо уповільнює час. Рута занурюється в сон-не-сон і бачить усе зовсім по-іншому. Бачить поодинокі подихи вітру, повен повільної грації політ комах, плинні рухи мурашок, частинки світу, які осідають на поверхні листя. Усілякі високі звуки — спів пташок, писк звірят — перетворюються на гудіння та торохкотіння, і вони тягнуться одразу ж при землі, наче імла. Руті здається, ніби вона лежить отак годинами, хоча минула заледве хвилина. Так грибниця бере в свій полон час.

Час Ізидора

Рута чекала на нього під липою. Дув вітер, і дерево тріщало та плакало.

— Буде дощ, — сказала вона замість привітання.

Вони мовчки йшли Гостинцем, потім завернули у свій ліс за Воденицею. Ізидор ішов на півкроку позаду і крадькома дивився на голі плечі дівчини.

Її шкіра здавалася тоненькою, майже прозорою. Мав бажання торкнутися та погладити її.

— Пам’ятаєш, як колись давним-давно я показувала тобі межу?

Він кивнув головою.

— Ми мали її колись дослідити. Я інколи не вірю в цю межу. Вона впустила чужих…

— З наукової точки зору, така межа неможлива.

Рута розсміялась і схопила Ізидора за руку. Потягла його між низькі сосни.

— Покажу тобі ще щось.

— Що? Скільки маєш іще речей, які хочеш показати? Покажи мені всі одразу.

— Це неможливо.

— Воно живе чи мертве?

— Ні те ні інше.

— Якийсь звір?

— Ні.

— Рослина?

— Ні.

Ізидор зупинився й запитав з тривогою в голосі:

— Людина?

Рута не відповіла. Відпустила його руку.

— Я не йду, — сказав він і присів.

— Ні — то ні. Я ж тебе не змушую.

Вона присіла поруч і розглядала стежки великих лісових мурах.

— Інколи ти такий мудрий. А інколи такий дурний.

— Але частіше дурний, — промовив він сумно.

— Я хотіла тобі показати щось дивне в лісі. Мама каже, це серцевина Правіка, а ти не хочеш йти.

— Гаразд, ходімо.

У лісі не було чути вітру, зате зробилося парко. Ізидор бачив на Рутиній шиї маленькі крапельки поту.

— Давай перепочинемо, — відізвався він. — Ляжемо тут і перепочинемо.

— Зараз почнеться дощ, гайда.

Ізидор ліг на траву та заклав руки за голову.

— Я не хочу бачити серцевину світу. Хочу лежати тут з тобою. Йди сюди.

Рута завагалася. Відійшла на кілька кроків, потім повернулась. Ізидор примружив очі, й Рута перетворилася в розмитий контур. Контур наблизивсь і сів на траві. Ізидор простяг руку і натрапив на Рутину ногу. Під пальцями відчув маленькі волосинки.

1 ... 34 35 36 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правік та інші часи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Правік та інші часи"