Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

У хвіртку ступала Ірка Завадчук. Її коротенькі пасмочка були зібрані яскравими резиночками в численні маленькі хвостики і стриміли в різні боки, мов наелектризовані.

При знайомстві з бабусею Ірка поводилася пристойно, та й сама бабуся мужньо стримала враження від міні-феєрверку на дівочій голівці. Навіть стала забавлятися з онучком, аби не заважати дівчачій розмові. Завадчучка, правда, не надто й переймалась чиєюсь присутністю.

— Я хочу з перукою побачитись! — підсіла на лавочку біля Софії. — Ти її вдома замість шапки носиш, чи що? Як взяла погасати, то й з кінцями!

— Хочеш під нею приховати, що через тебе двісті двадцять вольт пропустили? — не змовчала у відповідь.

— Ну, якщо ти придумала щось таке ж успішне, як той ножний стриптиз у роздягальні, то можеш її ще в себе потримати! — Ірка вклала в цю фразу весь інтелект і всю в’їдливість.

— Ти й сама розумієш, що зі стриптизом було щось не те! — вже примирливіше озвалась Софійка.

— Згодна, Роська тоді щось нахімічила, явно змахлювала, але як її розколоти? — подобрішала й Завадчучка.

— Отож я й рядилася під циганку, щоб заловити її на гарячому!

— Здається, вже заловили, хоч і не на гарячому! — Іра зненацька штовхнула Софійку під лікоть. — Іде наша кралечка!

— Добрий день, дівчата! Здрастуйте, бабусю Ліно! — Росяниця випромінювала саму праведність та благочестя. — Як здоров’ячко?

— Здрастуй, Росю! — на радощах бабуся аж підхопилася з лавки. — Дякую, наче все гаразд! Навідала Сніжану та й знов до своїх городів!

— А як на городах? Посходило?

Ну як уміє, зараза, у довір’я втертися! Софійка ніколи й не думає питати бабусю про городи, адже ясно, що сучасну молодь вони зовсім не цікавлять. А ця — наче городом тільки й живе! І в точку! Бабуся розтала й забідкалася:

— Посходило не посходило, а без дощу нічого з того всього не буде! Суш така — земля репає. А що ж далі?!

— Дощу? Не хвилюйтесь, бабусю, нині увечері буде вам дощ!

— Де ж він, Росавонько, буде, коли на небі ні хмарки, і по радіо — без опадів?

Ох, бабуся балакає з тою русалкою, наче рідної внучки поруч уже й нема! Навіть за Ростика забулась, а він, розумничок, як тільки забачив Роську, відразу невдоволено завовтузився, розхлипався, і кому ж, як не Софійці, його втішати: бабуся зайнята!

— Радіо обіцяє, а природа своє знає! — сипала народною, а чи й своєю власного мудрістю Росяниця. — А он і дівоньки-чарівниченьки, які допоможуть нам той дощ накликати!

Підліснячка вказала на дворові каштани, за стовбурами яких причаїлися… Вірка, Надька й Любка! Мабуть, несли Софійці якусь новину, але перечікували, поки Роська щезне. Де там, відразу вирахувала, без металошукача!

Ірка з Софійкою значуще перезирнулись. Варто б зараз показово розвернутися й піти геть, але хай іде та, кого сюди не кликали. Вони ж возсідатимуть тут за правом господарів, скільки забажають.

А Росавка вже підкликала сестер і заарканила їх виплітати віночки з усієї зелені, якої можна було наскубти у дворі. Незчулись, як і сама виплела — найкращого! — з дубових молодесеньких листочків (Софійка вперше звернула увагу, що й у їхньому дворі є дуби) і насадила на витончену голівку. Аж лиця не стало видно. Перед тим, правда, розпустила своє чорно-зелене волосся (Ростик пхикав, бабуся мліла від захвату) і якийсь час, нашіптуючи, розчісувала легендарним кістяним гребенем.

Потім попросила Ірку та Софійку винести з її та бабиної Валиної квартир усі можливі відерця. Нахабство, яке не знає меж. Якби не бажання додивитись цю комедію, недавні воєнні спільниці й не подумали б виконувати її вказівок! А так — позносили. Сашкові ж сестри не менш слухняно з ближньої колонки понабирали в усі відерця води.

Потім відбувалося щось узагалі неймовірне: Софійка й Ірка раптом узялись за руки (з Завадчучкою — за руки!), стали в коло разом із Вірою, Надією та Любов’ю. Росяниця, уся в дубовому листі, командувала посередині:

— «Десь тут була Подоляночка» — всі гралися? Ходіть і співайте! Три, чотири!

Поки вони, самі не свої, водили хоровод і тягли відоме з дитсадка «Десь тут була Подоляночка, десь тут була молодесенька», Роська з піднятими догори руками щось несамовито шептала до неба.

— Тут вона впала, до землі припала, сім літ не вмивалась, бо води не мала! — На цих словах Роська гепнулась долу і наче вимкнулася з навколишнього світу, ввійшла в якийсь транс.

Дивитись на це було, мабуть, страшнувато. Бабуся з Ростиком ніби скам’яніли, пороззявлявши роти. Але дівчатам боятися було ніколи: якась незрима сила носила їх по колу і змушувала співати далі:

— Устань, устань, Подоляночко, умий личко, як ту скляночку!

Німим порухом Роська показала, що кожна з дівчат має вилити на неї відерце води. Кожна по черзі так і зробила. Софійка пам’ятає тільки, що робила це особливо старанно. При словах «та візьмися в боки, та подайся в скоки» Підліснячка підвелась і звеселіла. А коли затягли: «Скачи до Дунаю, бери ту, що скраю», Росяниця з неймовірною силою вхопила Софійку, витягла її насеред кола й почала крутити кругом себе. Не чула вже продовження пісні, бо світ перед Софійчиними очима вертівся дзиґою. Мала відчуття, що вона крутиться на самому дні річки, бо вся була мокра і не мала чим дихати. Взяли «ту, що скраю» і справді вкинули в оспіваний Дунай? Почувалась водночас і як на Різдво на Відьминому ставку, і як на останньому шоу босоногих. Але танок раптово спинився, і Софійка, ступивши два-три п’яні кроки, знеможено випала з кола.

Росава ж тим часом стрілою вилетіла на свій другий поверх і, видно, з бабиної плити вхопила й винесла невеличку каструльку з червоними потьоками свіжого борщу.

Софійка лежала в напівпритомності, поки решта дівок, як останні аборигенки, танцювали над каструлею і безтямно репетували:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

У новому горщику.

Тобі каша, мені борщ,

Щоб рясніше капав дощ!

Дай, Боже, дощику —

Цебром, відром, дійницею…

Колись чула окремі рядки цієї пісеньки з уст напівбожевільної Катрусі… Тоді було просто страшно. Тепер же — трясло в якійсь урочистій нестямі… Може, й Софійка з’їжджає з глузду? Відчувала, що на їхні ігрища зачаровано зглядається у вікна та з балконів увесь будинок, але ніхто не годен зронити слова. Навіть баба Валя, яка завмерла на балконі, здавалося, тільки хотіла прокричати: «Це ж нова каструлька! Це ж добрий борщик, ти ж сама зварила!» Але не могла. Добре, що батьків немає, мама точно не витримала б цього видовища.