Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Атикус невесело посміхнувся.

— Тобі, з твоєю багатою фантазією, це має бути до вподоби. Уяви, що ти потрапив до будинку Редлі.

Наступного понеділка після уроків ми з Джемі піднялися крутими парадними сходами у будинок місіс Дьюбоз і пройшли навшпиньках відкритою терасою. Джемі, озброєний романом «Айвенго»[15] і гордий з того, що вже знає тут усі входи й виходи, постукав у другі двері ліворуч.

— Місіс Дьюбоз? — гукнув він.

Служниця Джессі прочинила глухі дерев’яні двері й відімкнула скляні.

— А, це ти, Джемі Фінчу,— сказала вона.— Ти сестру з собою привів? Не знаю, чи...

— Хай обоє заходять, Джессі,— почувся голос місіс Дьюбоз. Джессі впустила нас і пішла до кухні.

Коли ми переступили поріг, нас охопив задушливий сморід, який буває у старих дерев’яних будівлях, прогнилих від дощів, з гасовими лампами, з діжками для питної води, з домотканою, невибіленою постільною білизною. Цей запах мене завжди непокоїв, насторожував, напружував.

У кутку кімнати стояло бронзове ліжко, й у ньому лежала місіс Дьюбоз. Цікаво, подумала я, це вона не через Джемі злягла, і на якусь мить мені стало її шкода. Вона була вкрита цілою горою ковдр і вигляд мала майже дружній.

Біля ліжка стояв мармуровий умивальник; на ньому — склянка з чайною ложкою, червона спринцівка для вух, коробочка ватних тампонів і сталевий будильник на трьох тендітних ніжках.

— Бачу, ти припхався зі своєю нечупарою-сестрою,— привітала вона нас.

— Моя сестра зовсім не нечупара, і я вас не боюся,— Джемі відповідав спокійно, але я бачила, що коліна у нього тремтять.

Я очікувала, що вона зараз як роззявить рота, але вона тільки й мовила:

— Можеш розпочинати читання, Джемі.

Джемі сів на плетений стілець і розгорнув «Айвенго». Я узяла другий стілець і сіла поруч з ним.

— Сядьте ближче,— наказала місіс Дьюбоз.— Сядьте біля ліжка.

Ми підсунули стільці ближче. Так близько я ще ніколи її не бачила, і чого мені кортіло найбільше, то це відсунути свій стілець якнайдалі.

Вона була бридка. Обличчя мала кольору брудної наволочки, у кутиках губ збиралася слина і стікала повільно, як вода з льодовика, у глибокі зморшки на її підборідді. Щоки були помережані коричневими старечими плямами, а чорні зіниці вицвілих очей були буквально як цяточки. Руки мала покарлючені, нігті неохайні, зарослі. Вона не вставила нижньої щелепи, тому верхня губа випиналася; час до часу вона втягувала нижню губу під верхню щелепу, і підборіддя задиралося. Тоді слина стікала швидше.

Я намагалася не дивитися на неї. Джемі знову розгорнув «Айвенго» і почав читати. Я спробувала стежити за текстом разом з ним, але він читав надто швидко. Коли Джемі траплялося незнайоме слово, він його випускав, тоді місіс Дьюбоз викривала його і вимагала, щоб він вимовив слово по літерах. Джемі читав уже хвилин зо двадцять, а я дивилася то на брудну від сажі камінну дошку, то у вікно — куди завгодно, аби тільки не на місіс Дьюбоз. Він усе читав і читав, і я помітила, що вона дедалі рідше його виправляє, хоча одне речення Джемі взагалі не дочитав до кінця. Вона не слухала.

Я поглянула в бік ліжка.

Зі старою щось коїлося. Вона лежала горілиць, напнувши ковдри по саме підборіддя. Виднілися тільки її голова й плечі. Голова її хиталася з боку в бік. Коли-не-коли вона широко роззявляла рота, і я бачила, як у неї сіпається язик. На губах набиралася густа слина, вона її втягувала, а потім знову розтуляла рота. Здавалося, що рот живе своїм життям. Він діяв окремо від усього іншого, стулявся й розтулявся, як молюск під час морського відпливу. Подеколи з рота вихоплювалося «Пт», немов закипала якась в’язка речовина.

Я смикнула Джемі за рукав.

Він глянув на мене, потім на ліжко. Голова місіс Дьюбоз саме повернулася в наш бік, і Джемі спитав, чи все з місіс Дьюбоз гаразд. Вона його не почула.

Задзеленчав будильник, чим до смерті нас налякав. Не минуло й хвилини, як ми з Джемі опинилися на вулиці й побігли додому. Ми не втекли, нас відіслала Джессі: будильник ще не встиг додзвонити, як вона влетіла до кімнати і нас виштовхала.

— Мерщій,— сказала вона,— ходу звідси!

У дверях Джемі затримався.

— Їй час приймати ліки,— пояснила Джессі. Двері зачинилися, але я встигла побачити, як вона побігла до ліжка місіс Дьюбоз.

Була тільки за чверть четверта, коли ми прийшли додому, тож ми з Джемі поганяли м’яча у дворі, аж поки не прийшов час зустрічати Атикуса. Атикус приніс мені в подарунок два жовтих олівця, а Джемі — футбольний журнал, і я зрозуміла, що це нам винагорода за перший раунд із місіс Дьюбоз. Джемі розповів йому про те, як усе було.

— Вона тебе налякала? — спитав Атикус.

— Ні, сер,— відповів Джемі,— але вона така бридка! У неї якісь напади. І слина всякчас цебенить.

— Мене вона налякала,— поскаржилася я.

Атикус поглянув на мене з-понад окулярів.

— А ти, до речі, зовсім не зобов’язана ходити з Джемі.

Наступного дня місіс Дьюбоз була така сама, як у перший день, і всі решта також, доки поступово не виробилася певна система: спершу все йшло нормально, тобто місіс Дьюбоз цькувала Джемі на свої улюблені теми — камелії і чорнолюбські нахили нашого батька, потім помалу стихала, а там і зовсім відключалася. Дзеленчав будильник, Джессі нас видворяла, і ми були вільні до самого вечора.

— Атикусе,— якось спитала я,— а що таке, власне, чорнолюбець?

Обличчя Атикуса спохмурніло.

— Тебе хтось так назвав?

— Ні, сер. Це тебе так називає місіс Дьюбоз. Вона безнастанно так тебе обзиває і сердиться. А мене так обізвав Френсис минулого Різдва, тоді я вперше почула це слово.

— Через це ти його і відлупцювала?

— Так, сер...

— Навіщо ж ти у мене питаєш, що воно означає?

Я спробувала пояснити, що розлютилася не стільки через те, що сказав Френсис, скільки через те, як він це сказав.

— Розумієш, він ніби лаявся — як-от шмаркач абощо...

— Скауте, чорнолюбець — одне зі слів, які нічого не означають, так само як і шмаркач. Це важко пояснити... неотесані, ниці люди вживають його, коли їм здається, що хтось поважає негрів більше, ніж їх. Так вони називають таких, як ми, коли їм хочеться грубо й вульгарно когось обізвати.

— Але ж насправді ти не чорнолюбець?

— Звісно, я