Читати книгу - "Карбід"

голова, а потім додав: — Ведмедів — це не якесь там забите село, це місто в центрі Європи, а люди весь час скаржаться, що в них перебої з електроенергією. Пора поставити в центрі нормальну сучасну трансформаторну будку. Я зроблю це за гроші міського бюджету, депутати підтримають.

— Я вигадав ідею, носив обіди... — розгублено почав було Тис, але йому не дали договорити.

— З тебе нічого не треба. Що ти можеш? Хіба здати десь свій золотий зуб, і то грошей вистачить на пляшку горілки й два пива. Ти вигадав, молодець, з тебе досить, — сказав Ікар. — Я особисто дам двадцять тисяч, більше не можу. Зрозумійте правильно, після авіакатастрофи я так більше ніколи й не піднявся на попередні висоти, перевожу дріб'язок. Віддам те, що відкладав на чорний день. Двадцять тисяч.

— Ну, вже маємо шістдесят, цього трохи замало, — провадив далі Ігор Лях.

— І обіди, — вже впевненіше додав Тис.

— Щось тут таки смердить! — знову повів носом Йося.

— Та цить уже! Не збивай з теми! — роздратувався його брат. Я готова дати двісті тисяч, — несподівано заявила Уляна, а в очах її застрибали диявольські бісики, — але за однієї умови.

— Хм, за двісті тисяч — будь-яка примха! Правда ж, колеги? — запитав Ігор, оглядаючи всіх присутніх.

— Звісно, — погодився Тис, сповнений відчуття власної значущості.

— І яка ж умова? — несміливо поцікавився Ікар.

— Проста, — відповіла Уляна Дмитрівна Крук. — Я готова дати двісті тисяч американських доларів, а це дві третини всієї вартості проекту, дорогенькі мої хлопчики, але за умови, що одна вагонетка буде моєю, буде зачинятися, лише я матиму до неї ключ і ніхто ніколи не загляне всередину. Ніхто і ніколи!

— Та не проблема, можемо навіть підписати і пофарбувати в рожевий колір, — охоче погодився Ікар.

— Я тобі яйця пофарбую в рожевий колір, — осяяла його своєю спокусливою усмішкою Дияволиця, — а потім відріжу. І ще й продам.

— Гаразд, гаразд, не сваріться, все ж о'кей! Я особисто нічого проти не маю, щоб наша мила й прекрасна Уляна Дмитрівна отримала вагонетку виключно для своїх потреб, — примирливо сказав міський голова Ведмедева. — Є заперечення в когось?

— Я за, — як завжди стримано відповів Геній Карпат. — І я готовий додати решту, сорок тисяч, якщо у вагонетках справді можна буде перевозити людей і якщо справді все буде готове до кінця серпня.

— Ура! Ура! Є вся сума, от і все, що нам потрібно! — вигукнув Ігор. — Можна буде й людей возити, і самим їздити, і з усією сумою точно впораємося до кінця серпня, а може, й до середини. Ось так робляться справи! А ви боялися!

— Ну, бо ти нас просто ошелешив цифрою в триста тисяч. Триста тисяч! Це непідйомна цифра, якби не Дох... — затнувся Ікар, — якби не наша чудова Уляна Дмитрівна, то нічого б не вийшло.

— Та ви смішні просто, такий проект задумали, розтрубили про цей фонтан на все місто, а грошей дати не готові. Слава Богу, що тунель завалився так швидко. Ще півметра — і тут навіть церкви не було б. Зрештою, викопати таку конструкцію лопатою просто неможливо, ви перечиталися дитячих книжок! — розійшовся на радощах Ігор Лях. — Та й Ичі насправді пощастило, він відбувся легким переляком, його могло взагалі там засипати.

— А, до речі, що з ним будемо робити? — спитала Дохторка.

— Нічого, побуде наразі в тебе, — сказав Золтан Барток. — Добре, що в нього немає родичів ніяких. Хай полежить у твоїй фортеці, може, дасть Бог, і оклигає найближчим часом. А там вирішимо.

— То коли можна очікувати на гроші? — заволодівав Ігорем нетерпець.

— Я свою частину готівкою можу дати завтра вранці, — сказала Уляна так, ніби йшлося про кілька гривень.

— Мені потрібен тиждень на збори, але не більше, гарантую, — у своєму стилі відповів Мірча.

— Я теж завтра можу віддати, не проблема, — була відповідь Ікара.

— Я вигадав ідею, носив обіди, у нашій країні вчителів не... — знову почав Тис.

— Мовчи, з тобою вже з'ясували! — перебив його Золтан Барток. — Ви тоді починайте засипати все, готуйтеся, а я за тиждень виділю гроші, швидше не можу, закон такий. Я й сам, як на те, давно вже хотів поміняти в центрі трансформаторну, це ж потреба міста. Так що ви просто вчасно запропонували, не думайте.

— Чудово! Тоді від завтра ми починаємо працювати тут, а вже сьогодні ввечері я замовлю техніку. До речі, гляньте вдома в Інтернеті, поґуґліть латинкою Lovât чи Lovât MTS, можна все на відео побачити, дуже цікаво. Через кілька днів така машина стоятиме в центрі Ведмедева! Завтра зранку я об'їду всіх готових і зберу гроші, решту ж будемо чекати. І до Дня Незалежності все запрацює! — сказав Ігор і допив свій уже майже гарячий квас, встаючи з-за столу.

— Який же прекрасний подарунок буде моїй Україні на її День народження! — закотив очі від щастя учитель. — Нарешті наша древня земля з'єднається з Європою! І не потрібні нам ніякі Європарламенти, саміти й угоди. Ми, ведмедівці, самі собі Європарламент!

— Ну, все, по конях, засиділися тут, у мене вже вся сорочка мокра. І від завтра — до роботи! — сказав Золтан Барток на прощання.

— І все-таки тут смердить гівном, людським гівном, хтось тут добряче наклав, — наостанок озираючись, промовив Йося і вийшов на площу. Мірча зачинив будівельний майданчик, після чого на розпеченій центральній площі Ведмедева все стихло, а з-за крони прадавнього дуба визирнули чорні хмари, передвісники лютої бурі, яка мала нарешті покласти край нестерпній спеці.

Розділ дванадцятий,

в якому зі сцени зникають зайві

Навколо дуба на центральній площі Ведмедева вирувало будівництво. Для встановлення автоматизованої установки Lovât площу будівельного майданчика довелося розширити, а огорожу — змінити. Тепер це були великоформатні фото старого Ведмедева чи, точніше, ще Медова, виконані невідомими художниками у пишні часи Австро-Угорщини. Мабуть, у такий спосіб підкреслювалася вартість і значущість фонтана, який мав повернути місто в часи заможності і процвітання. Якийсь вправний дизайнер намалював проект Фонтана Єдності, вписавши