Читати книгу - "Бігуни"

— От бачиш, — мовила вона, перейшовши на «ти», мовби таємниця препарату раптово зріднила їх, зробила співучасниками змови. — Поклади його сюди й перекинь на спинку.

Він обережно зробив це, а жінка стала поруч і поклала руку на животик кота.

Під власною вагою котяче тіло випростовувалося й за мить лежало перед ними навзнак, у позі, в якій не побачиш живого кота. Бляу торкався м’якого хутра, і воно йому здавалося теплим, хоч то було, звісно, неможливо. Помітив, що очі були справжні, не скляні, як то часто буває в таких випадках, лише трохи каламутні. Моль якимось магічним способом їх зберіг. Доктор торкнувся повіки — вона була м’яка і ввігнулася під дотиком.

— Це якесь желе, — мовив радше до себе, ніж до неї, але вона вже показувала йому пальцем розріз на черевці кота, яке розчахнулося, досить було легко смикнути, і розкрило нутрощі.

Обережно, самими кінчиками пальців, наче то було найтендітніше оригамі, доктор розгорнув горішні оболонки і дістався до черевини. Її теж можна було розгорнути, і здавалося, наче кіт є книгою, виготовленою з екзотичного коштовного матеріалу, котрий ще не має назви. Доктор побачив те, що з дитинства давало йому відчуття щастя й затишку: ідеально запаковані в тіло, розташовані в божистій гармонії органи; їхні природні кольори творили цілковиту ілюзію, що перед очима — живе тіло, його сокровенне нутро.

— Розкрийте грудну клітку, ну ж бо, — наполягала вона, шепочучи понад його плечем. Він відчув навіть запах з її рота, каву і щось солодкаве, несвіже.

Він зробив це, дрібні реберця вгиналися під його пальцями; доктор сподівався побачити живе серце — такою досконалою була ілюзія. Натомість почулося якесь поклацування, щось усередині зажевріло червоним, і звідти долинула скрипуча мелодійка, котру згодом Бляу ідентифікував як відомий хіт гурту «Queen». «І want to live forever», — лунало з кота. Він злякано відсахнувся, охоплений сумішшю огиди й страху, так наче мимоволі скривдив цю розпластану перед ним тварину. Жінка плеснула в долоні й радісно засміялася, задоволена, що жарт удався. Втім, докторове обличчя було, мабуть, надто похмуре, бо вона вмить заспокоїлася й поклала йому руку на спину.

— Нічого не трапилося, ох, це такий його жарт. Ми не хотіли, щоб виглядало надто сумно, — вона говорила вже цілком серйозно, хоча в її блакитних очах іще грав сміх. — Вибачте, вибачте, все гаразд.

Доктор насилу всміхнувся у відповідь і дивився з захватом, як тканини препарату поволі, майже непомітно вертаються до первинної форми.

Так, вона відвезла доктора до лабораторії. Посадила його до авта і всипаною щебенем дорогою рушила вздовж пляжу до кам’яних будівель. Давніше, коли порт іще працював, тут був невеликий рибопереробний завод, тепер тут кілька великих приміщень з чистими, викладеними плиткою стінами, з дверима, що відчиняються пультом, наче в гаражі. Без вікон. Вона ввімкнула світло, і Бляу побачив два великі оббиті бляхою столи та кілька скляних вітрин з різними посудинами та інструментами. Полиці були заставлені колбами з енського скла. «Папаїн», — прочитав він на одній з них і здивувався. Для чого Моль використовував цей ензим, що ним розщеплював? «Каталаза». Велетенські інфузійні шприци і маленькі, такі, якими роблять людям уколи. Доктор усе занотовував у голові, не наважуючись запитати. Ще зарано. Металева ванна для обмивань, стічний отвір у підлозі — усе нагадувало водночас операційну і бійню. Жінка закрутила кран, з якого цебеніла вода.

— Ну, що, задоволений? — запитала вона.

Доктор провів долонею по бляшаній стільниці і підійшов до письмового столу, де досі лежали роздруки з якимись графіками.

— Я нічого тут не чіпала, — додала вона якось запопадливо, наче власниця будинку, виставленого на продаж. — Викинула лише недороблені препарати, щоб не псувалися.

Господиня торкнулася рукою докторової спини. Він глянув на неї налякано і відразу ж опустив очі. Жінка підійшла зовсім близько, так, що її груди торкалися його сорочки. Бляу відчув панічний приплив адреналіну і в останню мить зупинив своє тіло, яке несамохіть смикнулося назад. Щастя, що йому вдалося знайти привід: зрушений з місця стіл захитався, і невеличкі скляні ампулки мало не скотилися додолу. Він ледве встиг їх упіймати, нахилившись, і таким чином уникнув ніякової близькості їхніх тіл. Доктор був певен, що це здавалось природним — так, наче вона випадково на нього сперлася. В ту саму мить він відчув себе хлопчиком, різниця віку, що їх ділила, нараз стала величезною.

Господиня дещо знеохотилася далі показувати докторові лабораторію, вийняла мобільний телефон і подзвонила до когось. Розмовляла про якусь платню, домовлялася на суботу. Весь той час доктор жадібно роззирався довкола, вивчав кожну дрібницю, силкуючись усе запам’ятати. Накреслити в голові мапу лабораторії з усім її опорядженням, позначити на ній кожну пляшечку, кожен інструмент.

За ланчем вона оповідала докторові про Моля, про його розклад дня й дрібні дивацтва (доктор слухав уважно, його не полишало враження, що йому випала якась виняткова честь), а далі запропонувала покупатися в морі. Бляу не надто зрадів, він волів би спокійно посидіти в бібліотеці, ще раз оглянути кота, краще вивчити приміщення. Проте не наважився їй відмовити, спробував лише кволо послатися на відсутність плавок.

— Та годі тобі, — відповіла вона, не зважаючи на його відмовки, — це ж мій приватний пляж, сюди ніхто не ходить. Можеш купатися голяка.

Сама, втім, залишилась у купальнику. Доктор, прикрившись рушником, зняв труси й поквапився до води. Від її холоду йому на мить забило подих. Бляу не надто добре плавав, якось не випадало нагоди навчитися. Та й взагалі не любив рухливих занять. Боязко підстрибував у воді, намагаючись не втратити з-під ніг дно. Вона тим часом попливла на глибину гарним кролем і невдовзі повернулася. Бризнула на нього водою. Доктор, здивований, закліпав очима.

— Ну ж, давай, пливи! — кричала вона.

Кілька секунд він лаштувався до стрибка в холодну воду, врешті зробив це приречено й слухняно, як дитина, що не хоче розчаровувати батьків. Проплив трішки й завернув назад. Тоді вона розмашисто вдарила рукою по поверхні води й попливла далі сама.

Доктор чекав її на березі, тремтячи від холоду. Коли вона підходила до нього, сіючи довкола краплі води, опустив очі.

— Чого ти не плавав? — запитала вона голосно й весело.

— Вода холодна, — коротко відповів Бляу.

Вона засміялася, відкинувши голову назад і безсоромно показуючи піднебіння.

Повернувшись до кімнати, доктор трохи поспав,