Читати книгу - "Матінка Макрина"

Важливі речі прокочувалися десь наді мною, як оті богині й ангели в Отелямберті, палаці князя: я — внизу, як скромна грудка землі, а нагорі — сили, нагорі — могуть крилата, а зла чи добра — не збагнеш, бо як? Я скулена й виснажена, а там невтомно хвиля накочується на хвилю, а там стають на прю невідомо які полки, за курявою й туманом заховані. І раптом одного дня: давай, пакуй скриню, взувай черевики на зболені ноги — час в дорогу, в дорогу, до Риму!

Розділ IX

Коли нас отак і цебра, і глина, і верхній мур понищили, на кілька тижнів зупинили мурування, чекаючи на нових мулярів, а нас, прикутих до тачок, знову розбивати скалу скалами погнали й говорили тільки про приїзд Семашка, що колишній василіянський костел наказав переробити на церкву. Так він став в один ряд святотатців із царем Петром, який чимало років тому п’яний удерся до Вітебська, звелів пріорові[59] видати ключі від кивота[60], а оскільки той опирався, власними руками його зарубав, після чого найсвятіші дари на землю висипав, розтоптав, а решту братів або наказав повісити, або за волосся тримав, поки інші їх рапірами кололи й тесаками сікли; зрештою стародавню церкву Премудрості Божої він на пороховий склад перетворив. Минуло лише кілька років, і цей порох вибухнув, чимало будинків у всьому Полоцьку пошкодивши — так що донині тут і там видно сліди від цього, а костел обернувся на руїну. Брати-василіяни відродили його з Божою поміччю з попелу — але, як казали люди, одного разу вчинене блюзнірство живе та землю отруює; може саме тому цар Ніколай зі схизматиками в Полоцьку скликав лжесобор, де під батогом церкву нашу приєднав до православної. Як вогонь огидний спаплюжив святу церкву століття тому з гаком, так тепер Семашко постановив спаплюжити її знову, велике свято із цього влаштовуючи. А тому кожен дяк, кожен піп і кожен служка церковний чекали дня, коли можна буде причепуритись; усю церкву прикрашено, але не помітили, що хтось на стіні напис приліпив: Здєсь нє монастирь — каторжная робота да вторая Сібірь. Хто це зробив, я донині не знаю; чи це якась шляхетна душа, яка над нами змилувалася, чи наш кат, полоцький Ірод, протопоп Вєрьовкін наказав таку бумагу укласти, щоби мати привід нас киями обкласти? Мало того, що нас у цьому звинуватили й жорстоко висікли різками, то зранку, як і ввечері, від цього сконали дві наші сестрички — Онуфрія Ґлембоцька, яка в мене на колінах Богові душу віддала, і Мар’янцелла Семнішківна, наша незабутня ключниця.

Вєрьовкін, бачачи, що ми винищені й перебуваємо в найглибшій безодні відчаю, писав до Семашка, який їздив по країні й костели опечатував, що ми готові прийняти православну віру, а той, неначе хорт за здобиччю, підібгав рясу, задзвенів орденами на грудях і хутко до Полоцька берлином заїхав. І знову ми стояли одне навпроти одного, кожне іншою силою наповнені, він — сатанинською, я — Христовою, і знову ударилися ми як два кремені, він — довгий і худий, я в талії була дещо огрядніша. Хто просив тебе знову нас спокушати? — кинула я йому, аби перебити його міркування про те, що нарешті кара Божа нас чомусь навчила й у своїй впертості ми мусили стільки сестер втратити, поки не помудрішали та не попросили про перехід у московську віру. Тоді Вєрьовкін: Ти! От ти сама і просила! Я стала руки в боки, та не були це мої колишні боки, бо я схудла вже за три роки каторги, але як набрала повітря, то зуміла вигукнути: Хто? Я? А він мені, вже менше в собі впевнений: Як не ти, то твої сестри. Але всі вони лише скрикнули, коли я запитала, котрій із них захотілося приєднатися до схизматиків. Тоді я вийшла вперед, до Семашка, пальцем йому в ґудзик на грудях вцілила й кажу: Ти, апостате, до фарисеїв подібний і нас фарисейськими прийомами скорити хочеш, але не пам’ятаєш, що ми всі за віру присягнулися віддати життя, і що більше нас померло, то більше ми маємо сил від Христа не відступити. Я йому ще кілька схожих слів кинула, а він дедалі сильніше розпалювався і врешті-решт дав мені ляпаса. А я тоді підставляю другу щоку й кажу, мовляв, Христос велів другу підставляти. Бий! — крикнула я. І він ударив, і знову мені зуба вибив. І отак б’ючи мене по обличчю раз по раз, він загалом вибив мені дев’ять зубів, а після останнього удару надзвичайно дивувався, що в мене в роті ще щось залишилося. Він спітнів, побагровів, я бачила, як йому цівка поту стікає почервонілим обличчям і в кучері бороди всякає. Він провів рукою по чолу, поліз до кишені й витягнув звідти зім’ятий, складений увосьмеро царський указ, який встромив мені в руки й наказав прочитати: Читай! Добре читай! Не одним оком, а обома, — тут він збиткувався з мене, бо одне око від різок у мене зовсім спухло та зовсім осліпло, — добре читай, знай, хто такий Семашко!

І я читала: Усе, що б архі-архі-архієрей Семашко не зробив і не зробить для розширення православної віри, я підтримую, схвалюю і святим, святішим і найсвятішим вважаю; і наказую, щоби йому ніякого спротиву не чинили; а в разі опору наказую, аби на бажання архі-архі-архієрея Семашка в будь-який час і для будь-якої потреби приділяти йому війська, і указ цей я власноруч підписую: Ніколай, з Божої ласки імператор і самодержець всеросійський, московський, київський, володимирський, новгородський, цар казанський, цар астраханський, король польський, цар сибірський, цар Херсонесу Таврійського — і так далі, і так далі, і тяглися ті титули, як московські полки, довгі та чорнезні, як стоноги та вужі розповзаються аркушем і нічого ні доброго, ні розумного з них не випливало; я пробіглася по літерах очима та могла б їх прочитати зовсім по-іншому: Ніколай із Диявольської ласки імператор і самодержець всепекельний, слуга Люцифера та Вельзевула, цар архідиявольський і кайданний, канчуковий і кибитковий, цар — тут варто було додати — сибірський, король мерзоти, єресі та жорстокості… — але я змовчала. Тоді Семашко другого листа з кишені