Читати книгу - "Лице ненависті"

Якось Кравченко, про якого я після знайомства на цвинтарі у Марти майже забув, подзвонив мені саме по американському апарату й сказав відкритим текстом, що він знає, скільки вух вбудовано у таку машинку, але надто хоче він показати мені щось цікаве. І призначив побачення.

Я трохи поміркував над тим, що б це могло означати і чи варто йти, а потім вирішив, що коли призначити побачення на людному місці, то нічого не. трапиться, та й самому Кравченкові не було б сенсу телефонувати до нашого представництва й лишати там своє прізвище, коли б він замислив щось гидотне. Ми домовилися про зустріч у барі на Другій авеню,

я туди пішов.

Виявилося, що все зовсім просто: Кравченко збирав архіви.

Він скуповував їх давімо, а зараз пропонував дещо перепрода­ти моїй країні. Він вважав, що на цьому можна добре підробити.

Ми влаштувалися в кутку традиційно темнуватого бару, щоб ніхто не заважав. Вузьке вікно дозволяло бачити вулицю, але в барі було так затишно, що надвір не хотілось.

Спочатку Кравченко показав мені йдлу теку газетних вирізок. В акуратних рамочках повідомлялось про смерті поручиків та штабс-капітанів неіснуючих лейб-гвардій, а також про те, що упокоївся отаман давно розгромленої банди чи просто чоловік з такого-то міста, який там володів... Покійники не мають військових звань і не володіють нічим. Крім архівів, які теж всі у Кравченка.

Ми пересіли ближче до стійки, розмовляючи й перетасовуючи вирізки на столах, тим більше що в барі було безлюдно. Бармен зробив для нас коктейлі «чорний росіянин», який готують з суміші мексіїьанського лікеру «Калуа» з горілкою. Кравченко сьорбнув, швидко глянув на мене й знову відкрив і закрив альбом.

— Часу в мене мало, — сказав він. — Гадаю, вас не зацікавлять спогади маразматичних штабс-капітанів. В мене їх навалом; я приїжджаю в дім, коли спадкоємці починають там порядкувати після похорону, і пропоную їм кілька десяток за усі покійницькі папери, скільки там є їх, навалом. Як правило, в цей час папери насипом у кутку, і спадкоємці радяться (звичайно, англійською мовою) —викинути їх зразу чи все- таки переглянути... Так що я купив досить багато. І не'лише записочок колишніх фрейлін колишнім флігель-ад’ютантам. Гадаю, вас зацікавить...

Кравченко зробив умисну паузу й багатозначно глянув на мене. А я сидів, сьорбав гіркаво-солодкого «чорного росіянина» й думав, що от зараз він мені запропонує придбати якісь секретні папери, бо обличчя в мене, певно, дурне, бо не переводяться люди, котрі, як кажуть в Одесі, «держать мене за дурня». Як я кажу вдома, «у мене просто такий вираз обличчя», і слід сказати, що в розмовах, подібних до цієї, він мене не раз рятував. Тому, як справу щоденну, вислухав я пропозицію мати архів власовського війська, задумливо відпив зі склянки й спитав у Кравченка про Володю. Він сприйняв це як ознаку того, що має справу з людиною, яка неквапно обмислює про­позиції, всміхнувся й знизав плечима:

Мені Марта видала рушницю. І набої. Веліла стріляти, якщо з’явитеся ви, Марія чи той єврей. Кладовище приватне, маю право...

А Володя? — ще раз запитав я.

—- Його майже не видно. Часом навідують сусідські хлопці, але ж він мови не знає — що з того? Іноді виходить погуляти між пам’ятниками. Я з ним не розмовляю — Марта заборонила.

Чому ви так боїтесь її?

А як? Вона ж бос, і знаєте, які в неї зв’язки?!

Які?

Колись я познайомився з кількома її друзями, а потім один з них помер, я й туди встигнув і придбав три особистих листи Бандери. І колекцію марок одного з його помічників. Слово честі. Можу довести. Крім того, маю стенограму зовсім недавньої секретної наради, про яку ви не знаєте, а там про та-а-аке-е!.. Вам треба? Я можу документально довести...

Не треба...

Чого не треба? — не зрозумів Кравченко.

Не треба документально доводити. Я зараз...

Повільно встав і, тримаючи його в куті зору, пішов до стійки. Заплатив за коктейлі, узяв ще дві чарки чистої горілки. Коли бармен давав мені здачу, я лишив йому три доларових папірці й написав на серветці латинськими літерами прізвище «Кравченко». «Викличіть його до телефону», — сказав я і підморгнув. Бармен хитнув головою і відійшов від стійки, перетираючи склянки довгим білим рушником, кинутим через плече. Я з чарками повернувся до нашого столика; Кравченко смалив другу сигарету підряд — хвилюється.

Бажаєте глянути? Нарада важлива, але в пресі про неї не було... — швидко сказав він.

В цю мить бармен від своєї стійки врозтяжку вимовив: «Містер Кравченко, фоун колл фор ю» — «Пане Кравченко, вас до телефону...»

Це випадковість, — швидко сказав мій співрозмовник і підхопився. — Ніхто не знав; що я тут. Це випадковість...

І пішов по східцях униз, туди, де стрілка вказувала на туалети й телефони.

Все ж таки добре знати, що до американських барів можна подзвонити з міста. А ще знав я, що там, як правило, не одна кабіна й, знявши трубку, слід почекати, доки тебе з’єднають із співрозмовником.

Так що час у мене був. Я ковтнув свою горілку й пішов до виходу, не озираючись у бік бару та на східці, які вели до телефонних кабін. Біля входу в бар було безлюдно, лиш біля самісінької бровки притиснувся сіренький «крайслер» номер АААУ 64 81 з невимкнутим мотором і висунутою на всю довжину антеною.

ЛИСТ (12)

Мила моя, якщо хочеш розвеселитися, я розповім тобі кілька анекдотів. Анекдоти я вичитав з книжок, які так і звуться: «Офіційна книга мексіканських жартів», «Офіційна книга російських жартів», «Офіційна книга українських жартів», уявляєш собі?

Хочеш анекдот про українців? Будь ласка!«—Том,, я чув, у Києві закрилася національна публічна бібліотека!

-- Чому?

— Єдину книгу сторожі скурили на самокрутки!»

Смішно, чи не так?

Ще жартик — про нас, радянських людей.

«Радянський та американський учені ведуть спільні досліди в океані, плавають в аквалангах. З’явилася акула й з’їла радянського вченого. «Рятуйте! —кричить американець.—Людожер!»— «Як тобі не соромно? — відповіла акула. — Я санітар океану. Ти хіба не бачив, кого саме я з’їла?»

Повір, це не найобразливіше, що можна знайти між «російськими» чи «українськими» жартами в книжках, віддрукованих цілком легально, на гарному папері, у видавництвах міста Нью-Йорка. Це й справді гидко, бо серед цих так