Читати книгу - "Прерії Арктики"

Америки. Більша їхня частина веде стадний, кочовий спосіб життя, але окремі особини можна зустріти скрізь у будь-яку пору року. Взимку вони, як правило, переселяються в ліси, захищені від крижаного вітру, та повертаються на північ пізньої весни, рятуючись від лісової напасті — комарів і комашні. Мошкара докучає їм у лісі, комарі катують скрізь. Полегкість приносить лише ходьба проти вітру, й оскільки тут переважають північні вітри, карибу переміщаються на північ. У безвітряну погоду вони підкоряються закону міграції.

Як визначити кількість карибу? Імовірно, єдиний спосіб — зробити підрахунок під час їхнього масового переселенні на південь. Зі згаданих раніше причин я не зміг цього зробити, тому наводжу деякі відомі факти про чисельність оленячих стад.

Уорбартон Пайк, який спостерігав за карибу на озері Маккей 20 жовтня 1889 року, пише: «Не можу повірити, що стада бізонів у преріях перевершують чисельно стада карибу. Я спостерігав за живим потоком карибу. Він не висихав шість днів, і я навіч уявив собі, яка величезна кількість цих тварин блукає ще в тундрах Баррен-Граундз».

Полковник Джонс (Баффало Джонс) спостерігав за оленями в жовтні на озері Клінтон-Колден. Його опис міграції карибу дає можливість підрахувати їхню кількість.

Джонс стояв на вершині пагорба в центрі потоку, оглядаючи простір на десять миль — це було живе море карибу. Він не мав уявлення, як далеко сягає це живе море. У середньому на акр припадало сто оленів і йшли вони зі швидкістю три милі за годину. Джонс не знав, коли почався перехід, скільки днів олені йшли до того повз пагорб. Але поруч із іншим спостережним пунктом вони йшли чотири дні — удень і вночі. Увесь світ здавався єдиною хисткою масою карибу. Джонсу під кінець уже ввижалося, начебто рухається кам’яний пагорб, на якому він стоїть, а олені завмерли непорушно.

Навіть якщо побоюючись помилитися й припустити, що карибу тоді було вдвічі менше, ніж за підрахунками Джонса, чисельність колосального стада перевищувала 25 мільйонів!

У такому разі оленів, звичайно, більше, ніж навіть було бізонів у найсприятливіший для них період.

Який же ступень винищення оленів? Довелося ретельно вивчити це питання. Насамперед, щодо полювання індіанців на карибу. 1812 року плем’я чіпева нараховувало 7500 осіб. Т. Андерсон із Форт-Сміт показав мені дані про перепис індіанців, які живуть по річці Маккензі. До 1884 року плем’я скоротилося майже вдвічі.

За даними уряду Канади, в 1905 році їх залишалося лише 3411 осіб. Із них індіанці, які живуть на Хей-Рівер, навряд чи полюють на карибу, так що число індіанців, котрі живуть полюванням на оленів, — близько трьох тисяч. Тобто, удвічі менше, ніж сто років тому. Мисливців із них не більше шестисот. Службовці торговельних компаній сходяться на тому, що в середньому кожен мисливець убиває десять-двадцять оленів. Коли Джордж Сандерсон із Форт-Резольюшен убив 75 карибу, про це говорили всі навколо, адже багато хто того року залишилися цілком без здобичі. Таким чином, за найскромнішими підрахунками, індіанці вбивають близько 20 000 оленів за рік.

Ходять чутки, що оленів убивають і китобої, тому я зібрав усі відомості й про їхній промисел.

Ескімоси добувають м’ясо карибу і для себе. Франц Боас у своїй книзі про американських індіанців згадує також про 1100 ескімосів, які мешкають у центральних районах. Із них осіб триста — мисливці. Припустимо на хвилинку, що вони відстрілюють стільки ж оленів, скільки шістсот індіанців. І, виходить, загальний промисел місцевих мисливців — 40 000 карибу за рік.

Оскільки білі рідко потрапляють у ці краї, приблизна цифра 40 000 може одночасно служити щорічним підсумком того, скільки оленів знищується людиною.

Щорічний приріст тридцятимільйонного[22] стада оленів становить кілька мільйонів, отже, мисливський промисел не може бути основною причиною скорочення поголів’я оленів.

І нарешті, уряд Канади вжив ряду охоронних заходів. Справу передано в надійні руки. Немає сумнівів у тім, що в Канаді не відбудеться чогось подібного до варварського винищування бізонів, яке вкрило ганьбою Сполучені Штати Америки.

ЗІ СТАРОГО ФОРТУ ДО ФОРТ-РЕЗОЛЬЮШЕН

Цілу ніч ревла буря, сніг із дощем ринули на наш табір, та й на увесь південний берег озера Артиллері. Все-таки ми знайшли в собі сили піднятися рано вранці та, ігноруючи негоду, вирушити в дорогу.

Того дня ми здолали п’ять волоків (дорогою на Північ на це довелося витратити два дні).

На день пізніше, коли переправились через озеро Гаррі, ми стали табором майже за милю від озера біля довгого волока. A 11 вересня в таку само негоду ми поставили намети вже на березі Великого Невільницького озера.

Після тундрової рослинності тутешня здалася нам розкішною, мов у тропіках.

Із дощем так-сяк можна було впокоритися, але ось плисти по озеру при штормовому вітрі було небезпечно, і негода прив’язала нас до табору міцніше за мотузки — аж до 14 вересня, коли ми нарешті змогли відчалити.

За дві години досягли Форт-Релайанс, де Джордж Бек зимував 1833 року.

Чудові ліси оточували рештки форту, у лісах водилася безліч усілякої звірини, і ми за три дні, проведені тут, успішно поповнили свою колекцію.

17 вересня переправились через затоку, пройшли невеликий волок і стали табором.

Вранці ми набрели на стійбище зголоднілих індіанців — вони під’їдали останні крихти своїх запасів. Довелося поділитися з ними борошном і тютюном. Індіанці розповіли, що олені підходили до Великого Невільницького озера. Це повідомлення підтверджує хаотичність осінньої міграції карибу.

Увечері зустріли інших індіанців, які бідували ще більше за тих, кого ми виручили напередодні. Вони харчувалися тільки випадковою риболовлею, але ж пристойна риболовля давно закінчилася. Ми постачили нормальною їжею і цих голодуючих — для таких ось надзвичайних ситуацій і берегли свій НЗ — недоторканний запас.

Хоча на озері, як і раніше, штормило, ми проходили по 30–35 миль за день і до вечора 20 вересня розбили табір у Таль-тіло-лея. Увечері, сидячи біля багаття, я дивився на місяць, який плив безхмарним небом, і щось підказувало мені, що зараз далеко звідси дорогі мені люди теж дивляться на сяючий лик нічного світила.

21 вересня шторм загнав нас на острів Ет-Тен, і ми, не гаючи часу, взялися до поповнення колекції: я зібрав багато коріння сон-трави й каліпсо, Біллі потішив нас — ловив старовинним сільцем канадських сойок; такі сільця ставили в ті часи, коли не було ще вогнепальної зброї. Звільнені ним бранки відразу безстрашно (чи бездумно) поверталися, щоб знову потрапити в сільце.

Цілий день ми тинялися поблизу табору, накриваючись дощовиками. Звук прибою, що розмірено бився в берег, наганяв тугу