read-books.club » Сучасна проза » Помилуй і прости. Роман-покаяння 📚 - Українською

Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Помилуй і прости. Роман-покаяння" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 39
Перейти на сторінку:
і відрубай голову.

Михайло зблід, перестрашено подивився на батька й вчепився йому за сорочку.

— Няньку, няньку мій, все вас буду слухати, що скажете, робитиму, тільки не рубайте пташці голови. Відпустіть її, няньку мій рідний, буду вас слухати, не рубайте…

— Ні, — просичав Пастеляк. — Не я, не я, а ти відрубаєш їй голову. Ти приніс, ти її і знищиш, а інакше смерть прийде в обійстя!..

— Ні! Не буду, не буду! — заволав Михайло.

— Будеш!

— Ні! Ні!

Тут, не довго думаючи, Пастеляк силоміць всунув малому в долоню сокиру і його ж рукою вдарив лезом сові по шиї. Обезголовлений птах підлетів, упав біля порога і в передсмертних конвульсіях забив крильми. Михайло зойкнув і втратив свідомість.

Більше двох тижнів відходили сільські ворожки сина, доки прийшов до тями. І що тільки не чинив відтак Пастеляк — і ласкавим був до Михайла, і ніжним, і добрим — з тих пір син став замкнутим, відлюдкуватим і зненавидів батька. Цю ненависть Михайла старий відчував потім усе життя.

І ось тепер, біля мертвого сина, Пастелякові чомусь подумалося, чи не заставив він силоміць того далекого вечора самого Михайла відрубати голову власній долі. Чи не з того і почалася його трагедія?

Дід глянув на мертвого й аж відсахнувся. На губах Михайла зійшла і скрижаніла посмішка, якої досі не було. Страшна така, синя і холодна посмішка.

Швидко схопився, вийняв із труни кирку, лопату і почав копати могилу. Ніколи і ніде земля не буває такою тяжкою, впертою, як тоді, коли риєш у ній могилу. Моцні в діда руки, але закервавились, доки викопав її. Далі ж із поспіхом і страхом поклав у труну сина. Навіть не поцілувавши, заколотив деревище гвіздками, обв’язав мотузкою, опустив у яму і засипав.

Сяк-так упорядкував могилу, став на коліна і почав молитися. Але не встиг прошепотіти й кілька слів, як раптом земля перед ним заворушилася, почала підніматися. Відтак із глибини могили спливла труна й впала перед Пастеляком.

— Боже великий, — прошепотів перестрашено. — Стільки гріхів натворив, що й земля його уже не приймає до себе.

І знову, не гаючи часу, почав Пастеляк ховати сина. І знову земля викидувала труну. Тоді старий приніс з-під кладовища кілька величезних валунів. І коли в котрий раз засипав могилу, одразу придавив її каменюками. І тоді земля, тяжко зітхнувши під неймовірним тягарем, затихла назавжди…

11

— А тепер, дорогі діти, час уже додому, — сказав лагідно дід і підійшов до Павла.

Зняв шапку з його голови і ніжно погладив по білявому чубчику.

— Вилитий Михайло в дитинстві, — промовив тихо. — Колядник дорогий.

Подякувавши, ми рушили на вулицю, але тут дід несподівано окрикнув:

— Пождіть лиш, діти!

Зупинилися. Дід вскочив у хату і через кілька хвилин, як і перед цим, знову вийшов із жмутком грошей. Опиратися було несила. Зіжмакані купюри знову засунув у торбу.

— А тепер повіншуйте мені легкої смерті, — вичавив із себе одним подихом.

— Ви що, діду? — я отетеріло глянув на нього.

— Повіншуйте, повіншуйте — так мені буде легше, — мовив зовсім спокійно і якось навіть байдуже.

Павла за язик не треба було тягнути.

— Віншуємо, діду, аби під вікнами вашої смерті завжди, завжди і цілий рік співали красно рожі, — бовкнув брат.

Недовго роздумуючи, я з усієї сили ляснув Павла по потилиці. Той аж зіщулився.

— Не бий його, — перехопив мою руку дід. — Він дуже гарно вміє віншувати.

Попрощавшись із дідом, ми вийшли на вулицю.

— Ой, неборе, дістанеться нам від баби, коли прочує, що заходили до діда колядувати, — мовлю Павлові. — Завжди ти мене до якоїсь біди наведеш…

Павло, понуривши голову, мовчить. Далі сповільнює кроки, зупиняється і, благально дивлячись на мене, раптом каже:

— Ходімо до мами. Поколядуємо їм. Вони чекають нас. Я знаю, мама ждуть, — і тягне за руку в бік кладовища.

Ой, і нагородила мене доля цим дивакуватим братом. Завжди щось нелюдське прийде йому до голови. Хоч і серджусь на його ненормальну забаганку, але сльози підступають до очей.

— Ходімо, я дуже прошу тебе, — хникає Павло. — Увидиш, мама такі раді будуть.

— І не кажи, їм тільки й радіти від твоїх колядок. Вони і сонця не чують, а ти… — дивлюся з осудом на брата.

Але далі беру його міцно за руку і, картаючи вже себе, як то нині, в день народження Ісуса, мені самому не прийшло на гадку провідати могилу мами, прямуємо до кладовища.

— Диви хто йде, — штовхнув мене Павло ліктем і кивнув на узгірок.

Від лісу, згинаючись під в’язанкою хмизу, йшла, тонучи в глибоких снігах, Марія Васильцюня.

— Добрий день, тітко Маріє! — сказав несміливо я, коли порівнялись. — Віншую вам щасливих різдвяних святок. Аби в гаразді малися, в добрім здоров’ї дочекалися вуйка Юрка… — й обірвав мову.

Марія випросталася, усміхненими очима подивилася на нас і кинула в’язанку на землю. Розтерла, хукаючи, руки, заправила під хустину русяве волосся й ласкаво сказала:

— Спасибі, дітки. Най і до вас доля не скупиться на щастя. Ростіть великі, щедрі, будьте чемні, як і ваша покійна мамка. І запам’ятайте, ви тепер мусите жити, робити добро людям і за неї.

Марія причавила ногою хмиз, стягнула тугіше в’язіль, зітхнула і мовила ще:

— Цілу ніч благала сніги, аби змилостивилися і не мели так дуже, бо бідний Юрко, і без того сліпий, певне, й немічний, геть охляне, добираючись до обійстя. Але, бачте, не послухалися. Понабігало їх ачей з усього світу, і всі злягли тут. Мусила раненько вставати, йти по хмиз, аби звечора, якщо за білого дня Юрко не прийде домів, запалити в обійсті знову ватру і сторожити її. Самі ж знаєте, як ото сліпому серед ночі й у холоді, у снігах великих. Господи, — раптом заголосила Марія, — а скільки я того вогню напалила, уже мертві в могилах би прозріли й не витерпіли, а Юрка все нема і нема.

Я з сумом глянув на тітку Марію і згадав початок травня сорок п’ятого…

Ранок той знявся над землею, як ангел: світлий, добрий, лагідний. Просто з вікна його можна було зачерпнути повні долоні і, заплющивши очі, пити, як воду з молодого весняного джерела. Дихнув легко вітер, і з яблуні, що підпирала нашу хату, у світлицю стрибнув сонячний промінь і пролетів попід стелею. І раптом від його сяйва на стінах почали розквітати пуп’янки троянд, якими мама ще сім років тому вималювала хату. Квіти, що стільки літ мовчали, здивовано розплющували очі, роздивлялися зачудовано довкола і наповнювали цей світ животрепетним запахом.

Я, аби не налякати троянд,

1 ... 34 35 36 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помилуй і прости. Роман-покаяння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Помилуй і прости. Роман-покаяння"