read-books.club » Сучасна проза » Книга Балтиморів 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Балтиморів"

156
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Балтиморів" автора Жоель Діккер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 112
Перейти на сторінку:
Ґольдманів, лазимо штучними скелями коло басейнів. Буваючи тут, я щоразу ніби бачу гожу мов квітка тітоньку Аніту, відчуваю її неймовірну ніжність. Я чую її голос, відчуваю її м’яку долоньку, що пестить мого чуба. Бачу сяйво її очей, її соковиті вуста. Бачу, як з любов’ю тримає вона за руку дядечка Сола, які уважні її порухи, як цілує вона крадькома його в щоку.

Спитаєте, чи хотілося мені тоді поміняти моїх батьків на дядечка Сола і тітоньку Аніту? Авжеж, хотілося. Сьогодні я можу казати про це, не зраджуючи рідних батьків. Та думка була, правду кажучи, першим актом насильства, який я учинив над ними. Я довгенько вважав себе найніжнішим сином. Проте зраджував щоразу, як мені ставало соромно за них. А така пора настала швидко: взимку 1993 року, коли під час наших традиційних вакацій у Флориді я вперше збагнув, наскільки перевершує нас дядечко Сол. Сталося це по тому, як старі Ґольдмани вирішили покинути їхнє помешкання в Маямі й переселитися в притулок для людей похилого віку в Авентурі. Квартиру їхню продали, тож Ґольдманам з обох родин уже не було де збиратися. Коли матінка сказала мені про це, я спершу подумав, що ми ніколи вже не поїдемо до Флориди. Та вона докинула: «Ох, Маркі, таж ми житимемо в готелі. Нічого не зміниться». Проте насправді змінилося геть усе.

Раніше ми цілком були задоволені житловим комплексом, в якому мали свою квартиру дідусь і бабця Ґольдмани. Ми товклися у вітальні, гасали поверхами, купалися в не зовсім чистому басейні, обідали в дешевому ресторанчику, і цього нам було досить. Потойбіч вулиці був пляж, а геть поруч — величезний торговий центр, що приносив стільки задоволення дощовими днями. Всього того нам цілком вистачало для щастя. Адже для Гіллеля, Вуді й для мене важливо було тільки те, що ми разом.

Після тих пертурбацій усе довелося влаштовувати наново. Дядечко Сол перебував тоді на вершині успіху: його поради були на вагу золота. Він придбав помешкання в елітному житловому комплексі на Вест-Кантрі-Клаб-Драйві, що звався Буенавіста, й поставив догори дном усю мою систему цінностей. Буенавіста включала в себе вежу заввишки в тридцять поверхів, там було обслуговування, як у готелі, велетенська спортивна зала, та особливо вражав басейн, я такого в житті своєму не бачив, він був обсаджений пальмами, там були водограї, штучні острівці і два рукави, що, немов гадюки, звивалися поміж буйною рослинністю. Бар для купальників розташований простісінько у воді, там у затінку, під солом’яною стріхою, містилася барна стійка з ослонами, що стояли просто в басейні. Був там іще один бар, звичайний, під наметом, він обслуговував клієнтів на терасі, а поруч, зовсім близенько, — ресторан для мешканців того комплексу. Буенавіста була приватним місцем, зайти туди можна тільки через браму, замкнену двадцять чотири години на добу, що відчинялася лише тоді, як ви показували перепустку охоронцеві з поліційним кийком коло пояса.

Та місцина просто-таки зачарувала мене. Я відкрив для себе захопливий світ, де ми могли цілком вільно пересуватися від помешкання на двадцять шостому поверсі до басейну з трамплінами чи спортивної зали, де вправлявся Вуді. Перший мій день у Буенавісті стер із моєї пам’яті решту днів, що минули у Флориді. Звісно, умови, в яких доводилося мешкати через обмежений бюджет моїх батьків, не витримували з цим ніякого порівняння. Батьки знайшли мотель неподалік, він звався «Дельф’Інн». Усе там було мені не до шмиги: обшарпані номери, убогий сніданок, який подавали просто коло рецепції, де щоранку розставляли пластикові столики, і маленький басейн у вигляді квасолини, в якому вода була так просякнута хлором, що як підійдеш, аж в очах різало й у горлянці пекло. Крім того, задля економії, батьки мої наймали одну кімнату: вони спали на двоспальному ліжку, а я на розкладачці коло них. Пам’ятаю, як вагалася моя матінка, коли ми заходили до такого номера, щоб поселитися. Вона відчиняла двері й на мить завмирала на порозі, бо ж їй, як і мені, та кімната видавалася вбогою, та, оговтавшись за мить, ставила валізи долі, вмикала світло і казала, збиваючи подушки на ліжку, з яких летіла курява: «Хіба ж тут не добре, га?» Авжеж, там було ще й як недобре. І не через той готельчик, не через мою розкладачку чи через моїх незаможних батьків. А через Балтиморських Ґольдманів.

Після щоденних відвідин дідуся й бабусі в притулку для старих ми йшли до Буенавісти. Гіллель, Вуді і я піднімалися в квартиру, щоб надіти плавки, а потім спускалися вниз і бігли в басейн та й плавали там до самісінького вечора.

Зазвичай мої батьки довго там не затримувалися, просто снідали, та й ішли собі. Я знав, що вони вже йдуть, бо в них була звичка зупинятися коло барного навісу і дивитися на мене, щоб привернути увагу. Вони чекали, коли я гляну на них, а я вдавав, ніби їх не помічаю. Врешті це мені набридало, і я підпливав до бару.

— Маркі, ми вже йдемо, — казала мама. — Треба ще зайти в декілька місць. Можеш піти з нами, але як хочеш, то залишайся тут бавитися.

Я завжди вирішував лишитися в Буенавісті. Нізащо не погодився б утратити бодай годину за її межами. Довго не міг второпати, чому батьки уникають Буенавісти. Приходили вони аж надвечір. Часом ми залишалися вечеряти в квартирі дядечка і тітоньки, часом ішли вечеряти деінде. Та бувало так, що батьки пропонували мені повечеряти втрьох. Мати казала: «Хочеш, підемо з’їсти піцу, Маркі?» Та мені не хотілося бути з ними. Мені кортіло бути з іншими Ґольдманами. І тоді я зиркав на Вуді й Гіллеля, і мама відразу все розуміла. Вона казала: «Гаразд, залишайся побавитися, ми зайдемо по тебе об одинадцятій». Я брехав, дивлячись на Гіллеля з Вуді, — насправді я дивився на дядечка Сола і тітоньку Аніту. Бо з ними я хотів лишитися, а не з рідними батьками. Почувався зрадником. Надто ж ото уранці, коли матінка хотіла заїхати до торгового центру, а я просив, щоб вона спершу доправила мене в Буенавісту. Мені хотілося якнайшвидше дістатися туди, бо якби я вчасно туди потрапив, то мав би змогу поснідати в помешканні дядечка Сола й уникнути сніданку в «Дельф’Інні». Там ми їли простісінько біля входу в готель, поспішно глитаючи з паперових тарілок ледь-ледь підігріті оладки, а Балтимори снідали за скляним столом на балконі, і стіл у них був завжди накритий на п’ятьох, навіть якщо я не попереджав, що прийду. Враження було таке,

1 ... 34 35 36 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Балтиморів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Балтиморів"