Читати книгу - "Не вбивай"

З тими думками він, забуваючи про власну небезпеку блискавкою метнувся між Любов Федорівну а волохів.

— Стояти смирно! — гукнув на них.

Волохи пістолі вділ схилили.

Двох старшин рівної ранги і рівночасно противні розкази давали. Але ж один був п'яний, а другий тверезий. Волохи до пальби скорі, та ще тоді, як перед ними стояла така горда й непокірна паня, як Кочубеїха, а все ж таки здоровий людський інстинкт велів їм послухати приказу тверезого, а не п'яного начальника.

— Стріляти! — гукав, кидаючись на волохів, Трощинський.

— Смирно стоять! — ще голосніше приказував Кожухівський.

Трощинський вихопив одному з волохів пістоль, але Кожухівський ухопив його за руку і скрутив її так нагло, що пістоль пішла вгору, стрілила, але куля не ранила нікого.

— Пане полковнику, — сказав, — пане полковнику, лишіть!

Трощинський виривався, Кожухівський взяв його попід пахи й попровадив у двір.

Кочубеїха дальше стояла серед муравника, як статуя. На подвір'ю зчинилася метушня. Хтось лавку приніс і просив її сідати.

В цей мент спочуття людей було по її боці. Зневажено жінку генерального судді!

Невістка сиділа в колясі і за сяізьми нічого не бачила й не чула. Щолиш вистріл розбудив її. Вискочила з коляси й побігла вузеньким шляшком до воріт.

Донька миргородського полковника, привикла була до важливості й шани, яка належиться жінкам. Зрозуміти не могла, як це її і її свекруху з церкви поривають, везуть, заставляють годинами цілими перед власною брамою ждати, а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як на ярмарку перед будою комедіантів.

Дібравшись до тої лавки, на котрій сиділа Любов Федорівна, вона із великого зворушення і втоми повалилася до її ніг і втратила пам'ять. Зчинився заколот. Зімлілу жінку понесли в двір.

За нею пішла й Любов Федорівна, щоб відтирати.

Трощинський не виходив. Він, як коли б ніщо, заснув сном чесного чоловіка.

Приказ давав Кожухівський.

Зайнявся перед Кочубеїхою. Натякав на службу, на тії невиспані ночі, котрі вони проїздили, шукаючи Василя Леонтійовича. Коли б він не втікав, а сидів у своїм маєтку, то і цілої тої немилої приключки не було б.

— Гадаєте, пане полковнику, що і в нього Трощинський не велів би стріляти? Василь Леонтійович не втікав, — з притиском зазначила Любов Федорівна, — він по ділу поїхав.

— Куди?

— Того я не можу знати, а коли б і знала, так не повіла б. Це його річ, не моя. Як вірна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова!

— Ваша милість непотрібно хвилюються. Козацька річ слухати приказів свого вожда.

— Невже ж. він приказував Трощинському впиватися, та ще пивом, котре ні йому, ні гетьманові не належить?

Трудно було Кожухівському заспокоїти схвильовану Любов Федорівну, а вже заставити її, щоб хоч трохи присмирніла, він не мав ніякої надії. Боявся, що як прочуняє Трощинський, то між ним і судеїхою може знов до якоїсь сутички прийти, і тому, як тільки молода невістка Кочубея вернула до пам'яті, він приказав узяти добру карету та відвезти обидві жінки в Диканьку.

Здалеку, так, щоб вони того не замітили і щоб людям в очі не впадало, їхав відділ його охочекомонників. Самі вибрані, вірні й бувалі козаки, котрі не будуть робити непотрібного бешкету. Та коли тільки свекруха з невісткою вилізли з карети й увійшли в диканьський двір, навкруги двора й коло самого будинку розставилися варти, пильно вважаючи, щоб Кочубеїха з невісткою не втекли. Так вони переночували, у великій тривозі і непевності, чи не станеться їм яка кривда або нова, може, ще гірша наруга.

На другий день уранці прибув післанець з приказом, щоб невістку відправити до її батька, миргородського полковника Апостола, куди вже попереду поїхав був її чоловік Василь Васильович Кочубей. Їй дозволено зібрати своє придане.

«Недаром, — гадала собі Кочубеїха, — Апостол останніми часами так дуже за Мазепою тягнув. Не можна було лихого слова про нього сказати. Тепер гетьман бере його під свою протекцію. Рука руку миє».

Лиха була на сина, що до Апостолів пристав. Батька-маму лишив. Він теж мазепинець.

Ще одна ніч минула, аж від гетьмана приїхав Валмус. Привіз приказ про добро Кочубея. Гетьман боявся, щоб хибкий народ, котрого скрізь було чимало, довідавшися, що Кочубей попав у гетьмана в неласку, не покористувався нагодою і не пограбував його дворів. Трощинський зібрав худобу, усі скрині з найціннішим добром, склав їх на палуби, себто на великі волові вози під вагу, і під сильною вартою виправив у Батурин.

Туди відпустили також генеральну судеїху в її власному повозі. З нею їхала одна тільки наймичка, котру Кочубеїсі дозволено вибрати собі з-поміж численної прислуги.

Кочубеїха все ще не тратила надії, що ця опала не потриває довго. Довідається цар, і те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять тоді з ним. Може, ще гірше, гірше, ніж з Самійловичем і Многогрішним, бо і провина його куди гірша від тамтих.

Вона не знала й ніяк уявити собі не могла, щоб гетьман перехитрив усіх.

Кочубеєве добро привезено на Гончарівку в гетьманські палати, а Кочубеїху зразу у її власний двір на батуринське подвір'я, де звичайно попереду жили Кочубеї, коли перебували в Батурині, а в тиждень пізніше у другий їхній двір, старий, що був на замку, туди, де недавно пересиджувала Мотря з хорою тіткою Марією Федорівною.

їй віддано одну тільки хату й поставлено аж дві варти, свою з наємних і московську. До Кочубеїхи невільно було навідуватися нікому, не давали навіть підходити до огорожі.

Ґатунок від царя не надходив.

Кочубеїсі ставало моторошно.

Невже ж післанці не доручили листів?

Один мусів дійти, бо не було би цілої тієї історії.

А може. Мазепа переловив їх доноси, може, передатчики зрадили їх і, замість до царя, пішли з листами до Мазепи?

Жалувала, що не казала чоловікові, щоб їм дав більше грошей на дорогу і приобіцяв ще більшу винагороду, якщо добре сповнять своє діло.

Усього догадувалася Кочубеїха, тільки правди — ні. Ніяк не могла подумати, щоб хитрий Мазепа і тим разом вимотався з тієї сітки, яку вона так пильно й уважно розснувала кругом нього, виставляючи на велику небезпеку Василя Леонтійовича і цілу родину.

Якщо гетьман перехитрив царя — пропали вони!

ЩО ПОЧАТИ?

Чуйкевич, довідавшися про втечу свого тестя,