Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Послухайте, Моррелю, — сказав він, — ваше горе безмежне, я знаю; та ви вірите в Бога і не захочете погубити свою душу.
Моррель сумовито всміхнувся.
— Пане графе, — сказав він, — я не люблю гарних слів, та, присягаюся вам, моя душа більше не належить мені.
— Ви знаєте, Моррелю, що я сам на світі, — сказав граф Монте-Крісто. — Я звик дивитися на вас, як на сина; і щоб порятувати свого сина, я ладен пожертвувати життям, а статком і поготів.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, Моррелю, що ви поклали собі розлучитися з життям, тому що вам не знайомі втіхи, які воно може подарувати заможній людині. У мене приблизно сто мільйонів, і я дарую їх вам; із таким статком ви можете осягнути все, що вам захочеться. Якщо ви честолюбні, перед вами будуть відкриті всі сфери діяльності. Переверніть світ, змініть його обличчя, пориньте з головою в нечувані розваги, учиняйте злочини, але живіть!
— Ви дали мені слово, пане графе, — сухо відтяв Моррель і глянув на свій годинник, — а вже пів на дванадцяту.
— Моррелю, подумайте! У мене на очах, у моєму домі!
— То відпустіть мене, — понуро сказав Максимільян, — а то я подумаю, що ви мене любите не заради мене, а задля себе.
І він підвівся.
— Гаразд, — сказав граф Монте-Крісто, і обличчя його посвітліло, — бачу, рішення ваше непохитне; авжеж, ви глибоко нещасні, тож, як самі ви оце сказали, зцілити вас могло б тільки диво; то сідайте і чекайте, друже.
Моррель послухався; тоді граф Монте-Крісто підвівся, підійшов до замкненої шафи, ключ від якої носив при собі на золотому ланцюжку, і дістав звідти срібну скриньку, вкриту вишуканим карбуванням, а по кутках там були чотири стрункі жіночі фігурки, що вигнулися у скорботному пориванні, наче янголи, що тужать за небом.
Він поставив скриньку на столі.
Потім одімкнув її й дістав золоте пудельце, віко якого відкидалося, якщо натиснути на приховану пружину.
Пудельце було наповнене тістуватою масною патокою; відблиск золота і самоцвітів, які оздоблювали те пудельце, заважав розгледіти його барву.
Воно мінилося блакиттю, пурпуром і золотом.
Граф Монте-Крісто зачерпнув позолоченою ложечкою трохи тієї речовини і простягнув Моррелеві, спрямувавши на нього допитливий погляд.
Тепер стало видно, що патока ця зеленкуватого кольору.
— Ось те, що ви просили в мене, — сказав він. — Ось те, що я вам обіцяв.
— Перш аніж померти, — сказав Максимільян, узявши ложечку з рук графа Монте-Крісто, — я хочу від усієї душі подякувати вам, друже.
Граф Монте-Крісто взяв другу ложечку і вдруге зачерпнув із золотого пудельця.
— Що ви робите, друже мій! — вигукнув Моррель, хапаючи його за руку.
— Нехай простить мені Господь, Моррелю, — усміхнувшись, мовив граф Монте-Крісто, — та, знаєте, життя набридло мені не менше, ніж вам, і якщо вже мені випадає така нагода…
— Зупиніться! — вигукнув Максимільян. — Ви любите, вас люблять, ви не згубили надії, то не робіть цього! Це був би злочин! Прощавайте, мій шляхетний, великодушний друже! Я розповім Валентині про все, що ви вчинили для мене.
І поволі, проте не вагаючись, тільки стискаючи лівою рукою графову руку, Моррель з утіхою проковтнув таємничу речовину.
Обидва замовкли. Безмовний і уважний Алі приніс тютюн, кальяни, подав каву і пішов собі.
Потроху потьмяніли лампи в руках статуй, і Моррелеві здалося, ніби пахощі диму слабнуть.
Граф Монте-Крісто сидів навпроти, дивився на нього з напівмороку, і Моррель бачив тільки його сяйливі очі.
Безмежна змора охопила Максимільяна; кальян випав у нього з рук; предмети губили свої контури і барви; його затьмареному зору здавалося, ніби в стіні навпроти відчиняються якісь двері й відхиляються штори.
— Друже мій, — сказав він, — я відчуваю, що помираю. Дякую вам!
Він спробував востаннє простягнути руку графові Монте-Крісто, та рука безсило охляла.
Тоді йому здалося, ніби граф Монте-Крісто всміхається, та не тією чудернацькою, страхітливою посмішкою, що деколи відкривала йому таємниці тієї бездонної душі, а з тим лагідним співчуттям, з яким ото батьки дивляться на безрозсудства їхніх дітей.
І водночас граф Монте-Крісто наче аж виріс; він видавався велетнем на тлі червоної обшивки стін; його темна чуприна була закинута назад, і він стояв, гордий, грізний, немов янгол, що зустріне грішні душі в день Страшного суду.
Приголомшений, охлялий Моррель відкинувся у фотелі; солодка знемога розіллялася всіма його жилами. Усе перемінилось у його свідомості, як ото міняються строкаті візерунки в калейдоскопі.
Задихаючись, знесилівши, повалившись на спину, Моррель уже не відчував у собі нічого живого, крім одного марення: йому здалося, ніби він щодуху мчить до того невиразного маячіння, яке кладе початок іншій недовідомості, що називається смертю.
Він знову спробував простягнути руку графові Монте-Крісто, та цього разу рука навіть не поворухнулася; він хотів попрощатися востаннє, та язик не слухався його і був наче камінь, що затуляє гробівець.
Його втомлені очі несамохіть заплющилися; та крізь стулені повіки йому марився невиразний образ, і він упізнав його, хоч було і темно.
То був граф Монте-Крісто; він підійшов до якихось дверей і відчинив їх.
І тієї миті сліпуче світло, що сяяло в сусіднім покої чи радше в казковому замку, залляло залу, де конав у солодкій агонії Моррель.
На порозі, що поділяв ті дві кімнати, з’явилася дівчина неймовірної вроди.
Бліда, із ніжною усмішкою, вона здавалася янголом милосердя, що заклинає янгола-месника.
«Невже мені відкривається небо? — подумав Максимільян, розтуляючи повіки. — Цей янгол скидається на того, якого я втратив».
Граф Монте-Крісто показав дівчині на фотель, де лежав Моррель.
Вона підійшла до нього, згорнувши руки, з усмішкою на вустах.
— Валентино! — із самісінької глибини душі гукнув Моррель.
Та з вуст його не вихопилося жодного звуку; і, наче вклавши всі свої сили в той вигук, він глибоко вдихнув повітря і заплющив очі.
Валентина кинулася до нього.
Моррелеві вуста ще раз поворухнулися.
— Він гукає вас, — мовив граф Монте-Крісто. — Вас гукає із глибини свого сну той, кому ви довірили свою долю, той, із ким смерть мало не розлучила вас. Та, слава Богу, я був на чатах, і я переміг смерть! Валентино, віднині ніщо на землі не повинне вас розлучити, адже він кинувся в могилу, щоб поєднатися з вами. Якби не було мене, ви обоє вмерли б; я повертаю вас одне одному; нехай Господь зарахує мені, що я порятував життя двох людей!
Валентина вхопила руку графа Монте-Крісто і, не тямлячись на радощах, притулила її до вуст.
— Так, дякуйте мені! — сказав граф Монте-Крісто. — Безнастанно дякуйте мені, що я завдав вам щастя! Ви самі не знаєте, як потрібна мені ця певність!
— Я вдячна вам від усієї душі, — сказала Валентина, — а якщо ви не вірите у мою щирість, то спитайтеся в Гайде. Нехай
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.