Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Отакої, пане Лауреате! — зневажливо кинув Совтер з другого кінця кімнати. — Бенкет скінчився, а ви так і залишилися без гроша, як святий Егідій!

Ендрю лайнувся, а Ніколсон, почуваючись дещо ніяково, насупив чоло.

— Ти помиляєшся, Діку Совтере, — кинула з канапи Джоан.

Усі обернулися до неї.

— Мені недовго вже залишилося жити, — вирекла вона, — а маєток дружини по її смерті переходить до чоловіка.

Ендрю аж рота роззявив від подиву.

— А бодай тебе! Ти чув це, Ебене?

Усі, крім Совтера і Сміта, зраділи, коли відкрилися справжні мотиви її вчинку. Ебенезер кинувся до неї, щоб обійняти, а Ендрю аж заплакав від радості.

— Неймовірна дівчина! Вона ж справжнісінька свята, Роксанно!

Але Джоан відвернулася.

— Залишається, як я бачу, хіба що одна-єдина небезпека, — мовила вона. — Як уже сьогодні зазначили, такий фальшивий шлюб, як наш, можуть визнати недійсним, і мою спадщину можуть оскаржити в суді, — адже його так і не було ще підтверджено шлюбними стосунками.

Запала тиша; приголомшені близнюки подалися назад.

— Святий Боже! — прошепотіла Роксанна і міцно вхопила Ендрю за руку. Вираз на обличчі Берлінґейма свідчив, що він у захваті.

Бондар голосно розреготався.

— Ой, не можу! Ох! Ах! Ти чув, що каже ця дівка, Совтере? Та це ж справжнісінька Блудниця Вавилонська, а Кук має її відфайдолити, щоб отримати маєток! Ох, ха! Та я її і тичкою тютюновою побоявся б торкнутися!

— Мій хлопче… — сказав Ендрю, звертаючись до сина, і було видно, що ці слова даються йому важко. — У неї… соціальна хвороба, ти розумієш… і хоч я люблю Молден, як саме життя, я ніколи не стану думати про тебе погано, якщо…

— Стривайте! — втрутився Берлінґейм. — Ти підчепиш її болячку, Ебене, але від неї, я так гадаю, не помреш: можливо,то всього тільки клятий збур, а не французька хвороба. Їй-бо, хлопче, якщо на шальках терезів лежить Молден…

Ебенезер похитав головою.

— Це не має значення. Генрі. Хай там що вона має, але це все сталося з нею з моєї вини, під такою вже нещасливою зіркою зародилося наше кохання. Мене тепер мало турбує моя спадщина, важливо тільки те, що я повинен її здобути. Я прагну спокути: я маю відкупити свої гріхи перед дівчиною, перед батьком, перед Анною й навіть перед тобою, Генрі…

— Які ще гріхи? — запротестувала Анна, стаючи поруч із ним. — Якщо і є якась людина на планеті, вільна від гріха, то це ти, Ебене! Що ж іще змусило Джоан перетнути пів світу, як ти гадаєш, і пройти крізь оці всі жахіття, як не та риса в тобі, що віднадила мене від усіх інших чоловіків і навіть Генрі довела ледь не до божевілля…

Вона зашарілася, зрозумівши, що наговорила зайвого.

— Ти ж саме втілення Невинності! — закінчила вона тихо.

— Це і є той самий злочин, у якому мене звинувачено, — відказав брат, — злочин невинності, тягар Наділених Знанням. Є один справжній Перворідний Гріх, який кожен носить у своїй душі, відколи народився: йдеться не про те, що Адам взнав, а про те, що він мусив взнати… одним словом, що він був невинним.

Він сів на край канапи і взяв Джоан за руку.

— Одного разу, раніше, ця дівчина відпустила мені цей гріх, а я побільшив його, кинувши її. Хоч якими будуть наслідки, я радий, що маю другу нагоду отримати прощення гріхів.

— А хай йому грець! — озвався Макевой. — Ти хочеш це зробити?

— Так.

Анна обвила руками його шию і заплакала.

— Як я тебе люблю! Ми всі вчотирьох житимемо тут, і якщо Генрі не залишиться на острові Бладсворт… — тут голос зрадив її; Берлінґейм обережно забрав її з канапи.

Ебенезер поцілував руку Джоан, і вона нарешті звела на нього свої виснажені очі.

— Ти втомилася, Джоан.

Вона заплющила очі.

— Ти навіть не можеш собі уявити як.

Він звівся на рівні, досі тримаючи її за руку.

— У мене ще немає сил, щоб віднести тебе до наших покоїв… — Він несміливо роззирнувся довкола, і риси його обличчя почали витанцьовувати. Усі жінки стояли в сльозах; чоловіки або хитали головами, як Макевой і губернатор, або морщилися, як Ендрю, або ж, насупивши чоло, дивилися з мимовільним захватом, як Сміт і Совтер.

— Матиму за честь! — вигукнув Берлінґейм, і напруження спало. Усі заворушилися, щоб якось приховати загальне сум'яття: Ендрю і Джон Макевой заходилися втішати своїх жінок; сер Томас і губернатор збирали свої папери й гукнули, щоб їм принесли люльки; Сміт і Совтер у супроводі сержанта вийшли з кімнати.

Берлінґейм підхопив Джоан на руки.

— Усім добраніч! — весело крикнув він. — Ендрю, скажіть кухарці, щоб вона вранці приготувала нам весільний сніданок! — І на півдорозі, простуючи до передпокою, він зі сміхом додав:

— Ви тільки гляньте, на що ладні піти ті, що впали, аби збільшити своє число! Ходімо зі мною, Анно: ця справа потребуватиме допомоги компаньйонки.

Зашарівшись, Анна взяла Ебенезера під руку, і близнюки пішли слідом за своїм вихователем східцями нагору.

— Ну, що ж, а тепер, — лунав голос їхнього батька у вітальні, — у нас є за що випити, пані та панове, підстав нам не бракує! — І, звертаючись до невидимої служки на кухні, він гукнув: — Ґрейс? Ґрейс! А бодай тебе, неси нам барильце рому!

Частина IV:

Автор перепрошує у читачів; Лауреат складає свою епітафію

Аби уникнути закидів з боку певних важкодумів-мудрагелів, любителів старожитностей, що в цій своїй довгій історії він дозволив собі обійтися з Кліо, цією музою літописців, легковажніше, ніж це будь-коли собі дозволяв капітан Джон Сміт, Автор тут зарання подає, для більшої певності, три випробувані часом відповіді на них, викладені в порядку спадання їхньої значущості. Насамперед треба пам'ятати, як завважив сам Берлінґейм, що всі ми, у більшій чи меншій мірі, із плином життя вигадуємо наше минуле так, як це нам диктують Примха й Інтерес; події минулих часів — це глина в теперішньому менті, із котрої, хочемо ми того чи ні,