Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тримай! — мовив він і кинув Пеппіно дуката.
Пеппіно підібрав долі монету. Данґляр націлився ножем на страву.
— Хвилинку, ваша ясновельможносте, — випроставшись, мовив Пеппіно, — ваша ясновельможність ще не все мені заплатила.
— Я так і знав, що вони всі кишені в мене вивернуть! — пробурмотів Данґляр.
Та він вирішив не опиратися тому здирству.
— Скільки ж я ще винен вам за цього кощавого птаха? — запитав він.
— Ваша ясновельможність дала мені луїдор за рахунок оплати.
— Луїдор за рахунок оплати за курку?
— Авжеж, за рахунок оплати.
— Гаразд… Та й що далі?
— Тепер ваша ясновельможність винна мені тільки чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять луїдорів.
Данґляр вирячив очі, почувши той брутальний жарт.
— Нічогенько, — пробурмотів він, — нічогенько собі!
І знову хотів було взятися до курчати, та Пеппіно лівою рукою перепинив його, а праву простягнув долонею вгору.
— Платіть, — сказав він.
— У чім річ? Ви не жартуєте? — запитав Данґляр.
— Ми тут ніколи не жартуємо, ваша ясновельможносте, — відказав Пеппіно, поважний, мов квакер.
— От так пак! Сто тисяч франків за це курча?
— Ви уявити собі не можете, ваша ясновельможносте, як тяжко глядіти курей у цих печерах.
— Усе це дуже кумедно, — сказав Данґляр, — і дуже весело, я згоден. Але я голодний, то не заважайте мені обідати. Ось вам ще один луїдор, друже мій.
— Тоді за вами тепер залишається тільки чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто вісім луїдорів! — сказав Пеппіно тим самим незворушним тоном. — Потерпіть ось трохи, і ми розрахуємося.
— Нізащо! — сказав Данґляр, обурений тим упертим знущанням. — Забирайтеся до дідька, ви не знаєте, з ким зв’язалися!
Пеппіно кивнув, і юнак спритно прибрав курку. Данґляр повалився на своє ліжко з козячих шкур. Пеппіно замкнув двері і знову взявся наминати той горох із салом.
Данґляр не бачив, що він робить, та розбишака так гучно чвакав, що не залишалося ніяких сумнівів у тому, яке там у нього діло.
— Дурень! — вилаявся Данґляр.
Пеппіно вдав, ніби не чує й, навіть не обернувшись, їв із тією ж таки незворушною повільністю.
Данґлярові здавалося, ніби його кендюх бездонний, мов діжка данаїд; навіть не вірилося, що він колись його напхає.
Проте він терпів ще з півгодини; та треба зізнатися, що ті півгодини видалися йому вічністю.
Нарешті він підвівся і знову підійшов до дверей.
— Послухайте, мосьпане, — сказав він, — не мучте мене більше і скажіть відразу, що ви хочете від мене.
— Заради Бога, ваша ясновельможносте, це ви скажіть, що вам од нас треба? Звеліть, і ми геть усе виконаємо.
— Тоді передовсім відчиніть мені двері.
Пеппіно відімкнув двері.
— Я їсти хочу, дідько б вас ухопив! — сказав Данґляр.
— Ви голодні?
— Ви це й так знаєте.
— Що ваша ясновельможність бажає з’їсти?
— Шмат черствого хліба, якщо вже курчата такі дорогі в цьому проклятому підземеллі.
— Хліба? Будь ласка! — відказав Пеппіно. — Гей, хліба дайте! — гукнув він.
Парубок приніс невеличку паляничку.
— Прошу! — сказав Пеппіно.
— Скільки? — запитав Данґляр.
— Чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто вісім луїдорів. Ви вже заплатили наперед два луїдори.
— Ого! За одну паляничку сто тисяч франків?
— Сто тисяч франків, — потвердив Пеппіно.
— Таж у вас сто тисяч франків коштує курча!
— У нас немає цінника, у нас на все та сама ціна. Мало ви з’їсте чи багато, десять страв замовите чи одну — ціна не міняється.
— Ви знову жартуєте! Це безглуздо, це дурня якась! Ліпше відразу скажіть, що ви хочете заморити мене голодом, та й край.
— Та ні, ваша ясновельможносте, це ви хочете себе голодом заморити. Заплатіть і їжте на здоров’я.
— Та чим же ж я заплачу, тварюко? — в нестямі вигукнув Данґляр. — Ти що, гадаєш, ніби я ношу сто тисяч франків у себе в кишені?
— У вас у кишені п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно. — Це буде п’ятдесят курей по сто тисяч франків і півкурки за п’ятдесят тисяч франків.
Данґляр затремтів, полуда впала з його очей: звісно, то був жарт, але тепер він збагнув його.
Треба сказати, що він уже не вважав його таким банальним, як передніше.
— Послухайте, — сказав він, — якщо я дам вам ці сто тисяч франків, ми поквитаємося? Я зможу спокійно попоїсти?
— Авжеж, — відказав Пеппіно.
— А як я їх заплачу вам? — полегшено зітхнувши, запитав Данґляр.
— Просто. У вас є рахунок у компанії «Томсон і Френч», на Банковій вулиці в Римі; дайте мені чек на їхній банк на чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто вісім луїдорів, і наш банкір його візьме.
Данґляр хотів удавати, ніби ще діє з власної волі; він узяв ручку й папір, які приніс йому Пеппіно, написав записку й поставив свій підпис.
— Ось вам чек на пред’явника, — сказав він.
— А вам ось курчатко.
Данґляр зітхнув і розрізав курча; воно здавалося йому дуже пісним порівняно з такою тлустою сумою.
А Пеппіно уважно прочитав цидулку, поклав її до кишені і знову почав наминати турецький горох.
XIX. Прощення
Наступного дня Данґляр знову відчув, що він голодний; певне, повітря у тій печері страшенно збуджувало апетит; бранець гадав, що того дня йому не доведеться витрачатися, бо, як ощадлива людина, він заховав у кутку своєї келії півкурчати і півпаляниці.
Та не встиг він попоїсти, як йому закортіло пити; цього він не врахував.
Він боровся зі спрагою, аж поки відчув, що пересохлий язик прилип до піднебіння.
Тоді, не в змозі вже опиратися полум’ю, що палило його, він погукав чатового.
Той відімкнув двері; обличчя його було незнайоме.
Данґляр вирішив, що ліпше мати справу з давнім знайомцем. Він почав гукати Пеппіно.
— Ось я, ваша ясновельможносте, — сказав розбишака, з’явившись із такою квапливістю, що Данґлярові це видалося доброю прикметою. — Що бажаєте?
— Пити, — сказав бранець.
— Ваша ясновельможність, либонь, знає, що вино на околицях Рима страшенно дороге, — сказав Пеппіно.
— То дайте мені води, — відказав Данґляр, щоб відбити удар.
— Ох, ваша ясновельможносте, вона ще рідше трапляється, як вино, адже зараз така посуха!
— Бачу, усе розпочинається наново! — вигукнув Данґляр.
І всміхнувся, удавши, ніби жартує, хоч на скронях його виступив піт.
— Послухайте, друже мій, — сказав він, побачивши, що Пеппіно так само незворушний, — я прошу у вас склянку вина; невже ви мені відмовите?
— Я вже казав вам, ваша ясновельможносте, — поважно мовив Пеппіно, — що ми не торгуємо уроздріб.
— Тоді дайте мені пляшку вина.
— Якого?
— Котре дешевше.
— Ціна на всі вина та сама.
— І яка?
— Двадцять п’ять тисяч франків пляшка.
— Скажіть ліпше, що ви хочете мене пограбувати! — вигукнув Данґляр, та ще й так гірко, що тільки Гарпаґон зумів би оцінити це. — Це буде простіше,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.