Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Одного не розумію, — сказала дівчина. — Якщо на кіностудії можуть підробити краєвид Венеції чи Сахари, то чому там не змогли підробити Чимні-Рок[82] і послали нас із усім манаттям на Схід?
— Ми багато чого підробляємо, — відповів кінооператор Роджер Кларк. — Можемо підробити Ніагарський водоспад чи Єллоустоун, якщо йдеться тільки про тло. Але герой цієї картини зветься Рок.
— Ми можемо бути кращими, ніж дійсність, — сказав Вілкі Праут, помічник директора. — Ніколи в житті я не розчарувався так, як тоді, коли побачив справжній Версаль[83] і пригадав той, що спорудив Конґер у двадцять дев’ятому році.
— А основою всього є правдивість, — вів своє Роджер Кларк. — Ось на цьому зазнають невдачі директори інших студій…
Атланта Даунз не слухала. Вона відвела очі, схожі на зірки, від столу й спинила погляд, неначе фотографувала[84], на чоловікові, що тільки-но ввійшов. За хвилину Роджер теж задивився туди.
— Що це за тип? — спитав він. — Десь я його вже бачив. Це хтось із преси.
— Здається мені, це такий собі звичайний чоловічок, — зауважила Атланта.
— А однак він особистість, — заперечив Праут. — Хай йому біс, я знаю все про цього чоловіка, ось тільки не знаю, хто він. Хтось із тих, кого не сфотографуєш, бо вони розбивають фотокамери й таке інше. Це не письменник і не актор… Уявіть актора, який трощить камери.
— …не тенісист, не Мдванні[85]… почекай хвилинку, ось-ось вгадаємо… Стає тепліше.
— Він переховується, — припустила Атланта. — Ото ж то. Подивіться, гляньте-но, як він прикрив рукою очі. Це злочинець. Хто нині в розшуку? Назвіть хоч когось.
Технік Шварц спробував допомогти Роджерові пригадати — раптом вигукнув шепотом:
— Це ж той Деланню! Пам’ятаєш?
— Так, — сказав Роджер. — Ось хто він. Самогубець Карлі.
— Що він зробив? — поцікавилась Атланта. — Наклав на себе руки?
— Еге ж. Це його привид.
— Я хотіла спитати, чи спробував він накласти на себе руки.
Люди за столом трохи нахилились одне до одного, хоча чоловік був доволі далеко й не міг чути розмову.
— Було якраз навпаки, — пояснив Роджер. — Його симпатії покінчили самогубством… Принаймні ходили такі чутки.
— Задля цього чолов’яги? Та він… майже потворний.
— Це, мабуть, нісенітна плітка. Але якась дівчина розбилася в літаку й залишила записку, а ще одна дівчина…
— Дві-три дівчини, — перебив Шварц. — То була гучна історія.
Атланта задумалася.
— Я ще спромоглася б зрозуміти вбивство через кохання, але нізащо не можу втямити, як це — вбити саму себе.
Після вечері вони удвох із Роджером Кларком прогулювались аркадою з боку озера, повз крамнички з ткацькими та різьбленими виробами горян і виставленими у вітринах напівкоштовними камінцями з Великих димних гір[86], аж дійшли до поштамту й зупинилися, споглядаючи озеро, гори й небо. Сцена дії повнилася відгомоном і разом із буками, соснами, звичайною ялиною та бальзамовою стала масивним рефлектором мінливого світла. Озеро грало роль жвавої дівчини, яка густим рум’янцем відповідала на чоловічу пишноту Блакитного хребта[87]. Роджер подивився у бік скелі Чимні-Рок, за півмилі звідти.
— Завтра вранці я спробую багато чого зняти з літака. Кружлятиму навколо ось цієї штуки, поки голова не замакітриться. Отож одягни свою піонерську сукню й будь там. Мабуть, випадково мені щось та й вдасться.
Це прозвучало майже як наказ, бо фактично керував експедицією Роджер Кларк, а Вілкі Праут був лише формальним керівником. Роджер вивчав своє ремесло ще вісімнадцятирічним аерофотографом у Франції, а в Голлівуді він чотири роки був першим серед усіх кінооператорів.
Атланті він подобався більше, ніж будь-хто, кого вона знала. І в мить, коли Роджер щось тихо спитав — те, що вже питав раніше, вона відповіла йому саме такими словами про вподобання.
— Але ти мене вподобала не настільки, щоб одружитися зі мною, — заперечив Роджер. — Старіюся, Атланто.
— Тобі тільки тридцять шість.
— Тобто вже підтоптаний. Невже ми не змогли б щось та зміркувати?
— Не знаю. Я завжди гадала… — Дівчина стояла віч-на-віч із ним, освітленим від голови до ніг. — Ти не зрозумієш цього, Роджере, але я так важко працюю… і мені завжди було на думці, що спершу годилося б повеселитися.
За якусь мить він відповів, не усміхаючись:
— Це перша і єдина жахлива промова, яку я за весь час почув від тебе.
— Мені дуже шкода, Роджере…
Але на його обличчя повернувся звичний веселий вираз.
— Он іде містер Деланню, втомлений сам від себе. Зачепімо його й побачимо, чи він зацікавиться тобою.
Атланта сахнулася.
— Ненавиджу професійних донжуанів.
Наче щоб відомстити за недавню промову, Роджер таки звернувся до людини, що наближалася, і попросив сірника. За кілька хвилин усі троє неспішно йшли пляжем до готелю.
— Я не міг утямити, що за люди у вашому товаристві, — сказав Деланню. — Не дуже схоже, що у вас відпустка.
— А ми подумали, що ви Діллінджер[88], — відповіла Атланта, — або хтось подібний до нього.
— Я й справді ховаюся. А чи пробували ви коли-небудь ховатися? Жахлива річ… я починаю розуміти, чому люди виходять із криївок і здаються.
— Ви злочинець?
— Не знаю цього й не хочу знати. Я уникаю цивільного позову, і поки мені не вручили відповідних документів, зі мною все в порядку. Якийсь час я ховався в лікарні, але там надто вже добре. А тепер скажіть мені, навіщо вам знімати цю скелю.
— Проста річ, — відповів Роджер. — У картині Атланта грає роль орлиці, яка не знає, де спорудити гніздо…
— Заткнися, ідіоте! — відрубала Атланта й звернулася до Деланню: — Це новаторська кінокартина про індіянські війни. Героїня подає сигнали зі скелі й таке інше.
— Чи довго ви тут пробудете?
— Це все залежить від того, як я візьмуся до діла, — пояснив Роджер. — Мушу працювати з розбитою камерою. Залишишся тут, Атланто?
— Гадаєш, я повернулася б до готелю, якби не мусила… та ще й у такий вечір?
— Гаразд, але щоб о восьмій ти з Праутом була на скелі… І не пробуй зійти на неї одним махом.
Атланта сиділа з Деланню на краєчку плоту, викинутого на берег. Заграва розсипалася на рожеві частинки складанок, що розпливалися на темному заході.
— Дивно, як швидко все розвивається в наші дні, — сказав Деланню. — Ось ми раптом сидимо удвох на березі озера…
«Ось один із тих швидких до діла хлопців», — подумала вона.
Але безпристрасний тон голосу Деланню обеззброїв дівчину, й вона уважніше придивилася до нього. Звичайний собі чоловік, ось тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я віддав би життя за тебе (збірка)», після закриття браузера.