Читати книгу - "Гіркі землі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вам допомогти? — питає Ліля.
— Ая, дав мені найясніший пан цісар лиш одне око. Я не знаю, чи праве, чи ліве.
— А хіба він не сказав яке?
— Сказав, що може бути і так, і інак. А я не знаю, яке вибрати.
— Хай буде ліве. Там, де серце, — переконано мовила Ліля і вкусила себе за язик. Хто вона така, щоб роздавати поради?
— Мудро кажеш, — похвалив її дідусь. — Серце мусить бачити. Ти мудра, а цісар ще мудріший, бо дав мені змогу самому вибирати. Тому й лиш одне око подарував.
Він тремтячими руками вставив око у порожню очницю.
— Ну як, бачите щось?
— Ая, виджу людей і тебе, моя панно. Твою доброту і вроду.
— Рада за вас, — пробурмотіла збентежена Ліля і пішла собі далі, сподіваючись побачити цісаря, у якого ці бідні люди вірили більше, ніж у Христа і Матінку Божу.
І коли чисто поголений пан у білому фраці постав перед нею, вона прийняла його за музиканта. Та й у руці в нього було щось схоже на диригентську паличку. Він вклонився, подав Лілі руку і повів на зелену галявину, де був його оркестр. Подав знак музикантам, і ті заграли. Їм не дуже потрібен був диригент, адже вони вже 200 років грали Моцарта і Штрауса. Але хтось повинен був їм подати знак. Пан у фраці повів Лілю у танці. Так впевнено, що вона не докладала жодних зусиль. Ноги її майже не торкались землі. Довкола все мерехтіло, як у калейдоскопі.
— Ти станеш лілією, люди милуватимуться твоїм цвітом. Ти станеш королевою квітів.
— Ні! — крикнула Ліля, борючись із запамороченням. — Я не хочу бути квіткою!
— Чому, моя красуне? — диригент міцно тримав її в руках.
Задихаючись, Ліля пояснила:
— Я не хочу рости у цій гіркій землі. Вона гірка, розумієш? Не думай, ніби ти знаєш, чого я хочу. Ніхто цього не знає. Не смій перетворювати мене на квітку, чуєш?
— Овва, панна з норовом!
— А ти як думав? Подивись на цих жінок. В їхніх руках в’януть квіти. А інші квіти топчуть ногами. І земля — ГІРКА!
— Я думав, ти хочеш, щоб усе припинилось. Вибач.
Руки, що міцно тримали Лілю, розтислись. Диригент поцілував дівчину у чоло, махнув паличкою і крикнув музикантам:
— Полька!
Але оркестр не встиг зіграти навіть кілька тактів, як почувся гул, і в небо вистрелив могутній чорний струмінь.
— Нафта! Нафта! — закричали люди.
Отже, Остап таки послухав Лілю, встромив меч у землю, і бризнула кров. Кров землі — нафта. Вона лилася так нестримно, що забризкала білі фраки музикантів з Відня, а Остапа напевно збила з ніг.
— Нафта! Нафта!
Люди обіймалися, раділи, пхалися до струменя. Ця смердюча рідина була для них шансом почати нове життя. Вона їх воскрешала, давала змогу виправити усі помилки. Вони думали, що кров землі зробить їх багатими, а отже, щасливими. Сувій на небі почав розгортатися, потрохи затуляючи осяйну блакитну порожнечу. Двоє старців, що боролися за кусень позолоченої бляхи, лишилися ні з чим: сонце вирвалося з їхніх рук і полетіло у небо. А за ним бумерангом злетів місяць.
— До праці! До праці! — кричали люди. — Ладуймо шиби, будуймо нафтарні!
Дід, чиє єдине око було зліва, де серце, став коло Лілі й сказав:
— Буде війна.
— Може, то буде вже остання війна, — втішила його дівчина. — Він хотів мене зробити лілією, ваш цісар.
Вона стисла кулачки:
— Тут, уявляєте, тут!
Але дідо не зрозумів її. Він вийняв око і запхав собі до кишені.
— Не хочу на то все дивитися.
І пошкандибав геть.
Ліля теж не могла зрозуміти радість цих людей. Вона їй здалася передчасною. Люди забули свою болісну, передчасну смерть, забули кривду. Вони надто довго лежали у цій отруєній гіркій землі. У смерті нема нічого мудрого. Цим вона нічим не відрізняється від життя. Ліля не могла підставити долоні під чорний струмінь, вимазати обличчя нафтою, стати такою, як вони. Це було б неправильно, бо вона не хотіла залишатись серед них, у їхньому примарному світі. То все ілюзія. Сон. Прокинься, наказала вона собі.
…У коридорі дзеркало завішане чимось темним. У вітальні на дивані сидить мати у чорній хустці, поруч тато з опущеною головою розглядає пальці, якими вибирав цеглу зі свого заводу. Блідий брат втиснувся у крісло в кутку. Цьотка в коротких штанцях і чорній кофті з люрексом говорить по мобілці.
На столі горить свічка. Коло столу стоїть Ліля. Її ніхто не бачить. Намагаючись привернути до себе увагу, вона гасить свічку. Але вони думають, що то протяг, зачиняють вікно і знову запалюють свічку. Тоді Ліля суне склянку з водою по полірованій поверхні столу. Повільно-повільно. Рука брата тягнеться до склянки. Він бере її, жадібно п’є, і знову застигає у тій самій позі.
Жінка з Горлівки
оповідання
Чим ближче було до села, тим меншою вона ставала. Хотіла би взагалі перетворитись на невидимку, аж доки не ступить на поріг і не побачить маму. Навіть брата і його жінки вона боялась, почуваючи не то незручність, не то провину перед ними. Один погляд з ледь помітним докором — і вона вже на дні. В маршрутці вона вимкнула телефон, хоч дуже хотіла знати, як там у Горлівці її родина: чоловік і син-студент. Боялась розплакатись. Її втеча тепер видавалась дурною — виявом емоцій. Хіба вона зможе тут пересидіти війну? Там у неї все, а тут — нічого. Старенька мама, що живе у братовій хаті, бо стару вже давно розібрали. П’ять років тому вона приїжджала гонорово, хвалилася тим, що мають бізнес, дві квартири, що їм там добре, що коріння її вросло глибоко і навічно, а до політики вона байдужа, аби її хіба не чіпали…
Поки їхала в потязі, то почувала, як те коріння ворушиться, треться об каміння і не може заглибитися далі, впершись у твердий камінь. А значить — пожива і вода закінчились. І все, що чекає її, — повільна смерть.
Брат не бідував. Був автомеханіком, жінка працювала бухгалтером. Ніколи не їздили до неї в Горлівку, то вона показувала їм на мобілці фото свого магазину, машини, квартир, сподіваючись на спалах заздрості в очах. Вона була простою жінкою, приземленою, і жила серед таких самих, як вона. В
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркі землі», після закриття браузера.