Читати книгу - "Засвідчення"

Потім він вчитався в стенограму, й це його заспокоїло. Одного моменту під час сесії, закидаючи вудку, Керманич зарухався — і від вежі, й від маяка, туди, звідки почала допитувана.

Запитання: Що ви залишили на порожній автостоянці?

Що? Як? — ретельно розмірковував він біля свого письмового стола — все ще ігноруючи залиті водою сторінки в шухляді поряд. Порожня сторінка — це теруар, пов’язаний з іншим теруаром, який являє собою Нуль-зону? Що, як певне злиття людини і місця являє собою щось більше, ніж просто повернення додому? Чи треба йому замовити історичні розкопки порожньої стоянки? А як щодо інших двох — антрополога і топографа? Втягненому в таємниці та містику Південного Округу, Керманичеві не лишалося часу — бодай ще кілька днів — щоб перевірити ще й цих допитуваних. Неохоче дозволивши собі відчути вдячність до Ґрейс за спрощення його роботи, бо ж відіслала цих людей геть.

Хай там як, а ось відповіді біологині на цій сторінці.

Відповідь: Загубила? Що саме? Вервицю з розп’яттям? Сповідь?

Питання: Ні.

Відповідь: Ну, а чому тоді ви не скажете мені, що я мала там загубити?

Питання: Ваші манери?

Винагородою йому було хихотіння, ущипливе, дошкульне, яке супроводжувалося довгим, утомленим зітханням, через що, здавалося, у неї зовсім не лишилося повітря в легенях.

Відповідь: Я вже казала вам, що там нічого не сталося.

Я наче прокинулася з нескінченного сну. І тоді вони мене підібрали.

Питання: Чи ви бачите сни? Тепер, маю на увазі.

Відповідь: Яке це має значення?

Питання: Що ви маєте на увазі?

Відповідь: Мені просто сниться, що я покинула це місце.

Питання: Чи хочете ви почути про мої сни?

Він сам не знав, чому сказав це їй. Він сам не знав, що казав. Чи розповість він їй про своє нескінченне падіння до затоки, до утроби левіафанів?

На його подив, вона сказала:

Відповідь: Що вам сниться, Джоне? Розкажіть мені.

Уперше вона назвала його справжнім іменем, і він спробував викликати у собі ненависть до якоїсь іскрини, що пронизала його. Джон. Вона сперлася ногами на стілець, обіймаючи коліна, і майже непристойно втупившись у Керманича.

Іноді доводиться коригувати свою стратегію, відмовитися від чогось, щоб отримати щось. Тому він навіть розповів їй свій сон, хоча й почувався ніяково та сподівався, що Ґрейс не побачить цього в офіційному звіті, не використає це якось проти нього. Але Керманич вірив: якби він збрехав, якби зробив щось подібне, Жар-птаха дізналася б, що він намагається інтерпретувати її розповідь, а вона обробляє його самого. Навіть ставлячи запитання, він лишав кривавий слід даних. У нього раптом з’явився образ інформації, який спливав біля його голови збоку в непроглядній криваво-червоній поволоці. Оце мої родичі. Це — моя колишня подруга. Мій батько був скульптором. Моя мати була шпигункою.

Але й вона пом’якшала під час розмови, на мить.

Відповідь: Я прокинулася на порожній автостоянці й подумала, що я мертва. Я думала, що перебуваю у Чистилищі, дарма, що не вірю в загробне життя. Але там було так спокійно і так порожньо… тому я чекала там, боячись іти, боялася, що є якась причина, з якої маю там лишатися. Чомусь мала намір там лишатися. Не певна, що хотіла знайти щось інше. Потім по мене приїхала поліція, а потім я побачила Південний Округ. Але я ще вірила, що насправді не жива.

Що, як біологиня уже зранку вирішила: вона жива, а не мертва? Може, це й змінило її настрій.

Дочитавши, він відчув, що Жар-птаха досі невідступно дивиться на нього, не дозволяючи йому звести очі на неї, або це він не дозволяє собі це зробити. Байдуже з якої причини.

Дорогою назад від межі запало мовчання між Керманичем, Вітбі та Чіні — чи не через переобтяженість контрастом між сонцем-спекою і дощем-холодом. Але Керманичеві це здавалося товариським мовчанням спільного досвіду, ніби його прийняли, після ініціації, у члени ексклюзивного клубу, навіть не спитавши його згоди. Він обережно ставився до цього почуття: це було простором, де скрадаються тіні, — куди їм не треба заповзати, де люди погоджуються з тими речами, з якими насправді не згодні, вважаючи, що мають спільні мету й наміри. Одного разу в такому просторі співробітник-агент назвав Керманича «простаком» і дозволив собі безпардонний коментар щодо того, ніби той «не схожий на звичайних іспашок[18]».

Коли вони були вже десь за милю від Південного Округу, Чіні несподівано промовив:

— Знаєте, є чутка про колишню директорку і межу.

— Так? — Ось воно. Нарешті. Ось до чого призводить комфорт — розкриваючи або наполовину розкриваючи приховане.

— Те, що одного разу вона перейшла межу, — сказав Чіні, вп’явшись зором у далечінь. Навіть Вітбі, здавалося, хотів дистанціюватися від цього твердження, нахиляючись уперед зі свого сидіння та ведучи машину. — Це просто чутка, — додав Чіні. — Не знаю, чи правда.

Але Керманича це не обходило, незважаючи на це нещире припущення. Правда явно не хвилювала Чіні, але він уже знав, що це правда, і хотів скерувати Керманича.

— Чи сказано у цій чутці, коли це могло статися? — спитав Керманич.

— Перед останньою одинадцятою експедицією.

Якась його частка хотіла розповісти це заступниці директора й подивитися, що та знає або чого не знає. Інша частка вирішила, що це передчасна ідея. Тоді він почав пережовувати інформацію, замислюючись, чому це Чіні нагодував його нею, особливо на очах у Вітбі. Чи означає це, що у Вітбі є стрижень, який, попри докази, дасть йому змогу триматися, навіть якщо Ґрейс допитуватиме його й вимагатиме, щоб він поділився з нею фактами?

— А ви коли-небудь бували за межею, Чіні?

Вибухове пирхання:

— Ні. Ви збожеволіли? Ні.

На стоянці наприкінці дня Керманич сидів за кермом, тримаючи ключі запалювання, на мить розслабившись. Дощ ущух, лишивши маслянисті калюжі та певний зеленавий блиск на траві й деревах. Тільки фіолетовий електромобіль Вітбі стирчав під кутом, через два проміжки, начебто його змило туди.

Час зателефонувати Голосові й написати свій звіт. Краще розпочати зараз, ніж дозволити роботі наростати, мов снігова куля, до вечора.

Телефон дзеленчав і дзеленчав.

Нарешті Голос відповів:

— Так… що? — ніби Керманич невчасно подзвонив.

Той хотів спитати про таємницю подорожі директорки, але тон Голосу вибив його з колії. Натомість він почав про рослину й мишу: «Я знайшов дещо дивне в письмовому столі директорки…»