read-books.club » Сучасна проза » Долорес Клейборн, Стівен Кінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

8
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Долорес Клейборн" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 73
Перейти на сторінку:
не зайде.

Була й пара винятків, аякже. Того року, як вродився малий Піт, вони прибули на острів на День подяки (хата була повністю утеплена до зими, і нам із того смішно було, але звісно шо літні люди майже все і є смішні), а за пару років вони приїхали на Різдво. Я пам’ятаю, шо на Різдво діти Донованів зрання взяли з собою Селену і Джо-молодшого совгатися на санах, і як Селена прийшла додому через три години на Світанковім горбі, щоки в неї були червонющі, як яблучка, і очі блискали, як брильянти. Їй тогди десь вісім-дев’ять було, але було видно, як ясний день, шо вона вклепалася, як коса до каменя, в Дональда Донована.

Ну, значить, одного року в них на острові був День подяки, іншого Різдво, та й усьо. Вони були літники… ну хоча би Майкл Донован і діти. Віра була звідкись іздалеку, але кінець кінцем вона виявилася не меншою остров’ян­кою, ніж ото я. Як не більшою.

У 1961-му всьо зачалося десь так само, як у всі інші роки, хоч її чоловік і був розбився на машині за рік до того, — вона з дітьми прибула на День пам’яти, і Віра взялася в’язати та складати пазли, збирати мушлі, курити дзиґари і проводити свою особливу годину коктейлів Віри Донован, шо зачиналася в п’ятій, а закінчувалася в пів десятій. Але всьо було і не зовсім так, і я то виділа, а я ж просто найнятою робітницею була. Діти були похмурі й небалакучі, досі сумували за татом, певно, а десь після Четвертого липня всі троє погиркалися як лєцті пси, як їли в «На гавані». Пам’ятаю, шо Джиммі де Віт, який тогди там робив кельнером, сказав, шо там шось про машину було.

Хоч би шо там було, але діти в той же день поїхали. Той жеребець забрав їх на материк великим моторним човном, шо в них був, і, певно, ше якийсь наймит забрав їх уже звідти далі. Відтогди я їх ні разу не виділа. Віра лишилася. Було видно, шо вона не тішиться, але лишилася. Того літа з нею бути було тяжко. Вона, певно, п’ять чи шість дочасних дівчат позвільняла до Дня праці, а як я дивилася, як «Принцеса» відбуває з доку і вона на ній, то думала, шо на друге літо ми вже ну точно її не ввидимо, якшо не довше. Вона ж поладнає зі своїми дітьми — мусить, бо вони — то всьо, шо в неї тепер є, — а як їм надоїв Літл-Тол, вона їх послухає і поїдуть вони кудась інакше. Урешті, вони вже повиростали, могли робити, шо хтіли, і вона мала то признати.

От ви тепер і видите, як зле я тогди знала Віру Донован. Тота кицюня могла не признавати ні хера і ше маленьку дульку, як їй того не хтілося. Вона прибула на поромі в День пам’яти 1962 року — сама-одна — і пробула на острові аж до Дня праці. Вона приїхала сама й не мала ні для мене, ні для ше когось бодай одного доброго слова, пила як не в себе й більшість часу виглядала як стара з косою, але вона прибула, жила тут, складала свої пазли, ходила гуляти — уже геть сама — і збирала мушлі на пляжі, всьо як усе. Якось вона мені сказала, шо думає, шо Дональд і Гельґа в серпні будуть у Соснині (вони так все цю свою хату називали, ти, Енді, то, певно, знаєш, але сумніваюся, шо Ненсі також), але вони так і не приїхали.

От якраз в 1962-му вона зачала регулярно приїздити після Дня праці. Вона подзвонила посеред жовтня і попросила мене підготувати хату, і я так і зробила. Вона побула три дні — той жеребець прибув із нею і жив у кімнаті над гаражем — і знов поїхала. Перед тим вона мені подзвонила і сказала, шоби Даґі Теперт перевірив грубку і шоби я не накривала меблі. «Тепер, як справи чоловіка нарешті залагоджено, ти мене будеш бачити набагато частіше, — каже вона. — Може, й більше, ніж тобі того хотілося б, Долорес. І, сподіваюся, дітей також». Але шось в її голосі я вчула, шо, думаю, вона сама знала, шо там більше бажаного, ніж дійсного, ше тогди вона то знала.

На другий раз вона прибула ближче до кінця листопада, за тиждень після Дня подяки, і відразу подзвонила мені, шоби я пропилососила всюда й перестелила ліжка. Дітей із нею, само собою, не було — то був навчальний тиждень, — але вона сказала, шо, може, вони в останню хвилину надумають приїхати до неї на вихідні, а не лишатися в пансіонатах, де вчилися. Вона, певно, добре знала, шо так не буде, але в душі Віра була скауткою — вірила в підготовку, аякже.

Я змогла прийти відразу, бо то був ледачий час на остро­ві для людей із такою роботою, як я. Я дошкандибала туда під холодним дощем, голови не підіймала, а думками десь літала собі, як у всі дні, відколи взнала, шо з дитячими грішми. У банк я ходила майже цілий місяць тому, і мене то жерло відтогди, як ото кислота з батарейки роз’їдає діру в одязі, як десь капне.

Я не могла нормально їсти, не могла спати більше як три години підряд, бо мене будили якісь жахіття, ледве пам’ятала, шо треба міняти білизну. Ніколи я не переставала думати про то, шо Джо чудив із Селеною, про гроші, які він потягнув із банку, і як мені їх назад дістати. Я знала, шо треба троха перестати про то думати, шоби дістати відповідь, — якшо буде можливість, відповідь сама прийде до мене, — але я ніби не могла ніц із тим удіяти. Навіть як думки десь таки відходили ненадовго, від найменшої дріботи вони неслися далі перевертом у ту саму діру. Я застрягла на місці, божеволіла, і, певно, то і є справжня причина, чого я взагалі заговорила з Вірою про то, шо сталося.

Я точно не планувала з нею балакати. Вона була така нерозважна, як левиця з колючкою в лапі, відколи вигулькнула тут у травні, після того як умер її чоловік, і я не хтіла виливати душу жінці, яка так велася, ніби весь світ для неї тепер як купа гімна. Але як я в той день прийшла, її настрій нарешті поліпшився.

Вона була на кухні, пришпилювала до коркової дошки на стіні коло дверей комори статтю, яку була вирізала з передовиці «Бостон Ґлоуб». Та й каже мені:

— Ти подивися, Долорес, — якщо нам пощастить і погода посприяє, то наступного літа дещо цікаве зможемо побачити.

Я по цей день заголовок тої статті пам’ятаю, дослівно, навіть як стілько років минуло, бо як я то прочитала, у мене всередині гейби шось перевернулося. «НАСТУПНОГО ЛІТА НЕБО НОВОЇ АНГЛІЇ ЗАТЬМАРИТЬ ПОВНЕ СОНЯЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ», — було там написано. Там ше була маленька карта тої частини Мейну, де буде видно затемнення, і Віра поставила на місці Літл-Толу маленьку цятку червоною ручкою.

— Іншого такого не буде до кінця наступного століття, — каже вона. — То хіба вже наші правнуки побачать, Долорес, але нас уже давно не буде… тому нам краще цим помилуватися!

— У той день, певно,

1 ... 33 34 35 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"