Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ходімо забирати Віталія! — нетерпляче сказала вона, ледве ввійшовши. — Тепер, коли я можу надати посвідку, що я заміжня, жахливий отець Філемон не зможе заборонити йому піти зі мною.
Ця квапливість забрати брата підтвердила підозри про мотив її швидкого шлюбу, що гризли ченця, але він уже нічого не міг змінити. Може, вони справді кохали одне одного... Не бажаючи додавати їй незручностей додатковими запитаннями, він вирішив розділити її радість, що тепер вона може забрати Віталія.
Тож у доброму настрої він готувався супроводжувати її у сиротинець.
— Я попередив отця Філемона про ваш шлюб, уточнивши, що ми прийдемо сьогодні. Він спочатку поставився з недовірою, але через те, що не може сумніватися в моїх словах, у нього не було іншого вибору, як погодитися на моє прохання. Ваш брат не знає. Я не хотів, щоб він намарне сподівався, якби ваші плани з якихось причин змінилися.
Він пильно дивився в очі дівчини. Та підійшла до підніжжя великого розп’яття, що прикрашало стіну за столом священника.
— Мосьє кюре, — мовила вона стримано, — не судіть мене. — Віталій — найдорожче, що в мене є на світі, і щоб він був щасливим, я готова на багато жертв, як Ісус на цьому хресті, який багато зробив, аби нам допомогти.
— А ваше особисте щастя?
— Якщо Віталій нещасний, я не можу бути щасливою.
— Вашому молодшому брату пощастило, що ви у нього є.
— Мені теж пощастило. Без нього моє життя було б сумним. До того ж я молода, і в мене стане сил продовжити шлях, навіть якщо він виявиться хресною дорогою. Наш батько часто повторював нам, що ми маємо бути однією сім’єю й ніколи не відступати перед перешкодами. Війна колись закінчиться, і тато приїде до нас. Тож я хочу, щоб він пишався мною.
Розчулений, священник підійшов і по-батьківськи поклав руку на плече молодої жінки.
— Не бійтеся. Можу запевнити, що ваш батько пишатиметься вами! А тепер гайда шукати цього маленького чоловічка! — весело кинув він.
Підійшовши до кам’яної будівлі, яку ненавиділа усією душею, Олена побачила групу хлопчаків, які ковзали по кризі. Сподіваючись впізнати Віталія, вона поспішила до високої огорожі з металевого дроту, що оточувала двір сиротинця, але брата серед них не було. Вона вже хотіла наздогнати кюре Бонвілля, коли помітила його скорчену фігуру в кутку. Бідна дитина, як могла, захищалася від холоду, плескала руками й дула на них. Ця сумна картина була далекою від спогадів, які в неї лишилися про радісного Віталія, якого вона ходила забирати з ковзанки в Калуші та який не хотів іти з нею, бо із задоволенням грався з товаришами. А тут, втиснуту в цементну стіну, змерзлу людську грудочку було ледве видно.
— Віталію! — закричала вона, хапаючись за кільця огорожі.
На звук її голосу хлопчина підвів голову. Розширеними від здивування очима він довго дивився на неї, перш ніж зреагувати. Олена? Хіба вона не повернулася в Україну? Зрозумівши, що то справді вона, його обличчя осяяла посмішка, він підхопився на ноги й кинувся їй назустріч. Розділені огорожею, брат і сестра гаряче шукали зустрічі. Застряглі в снігу двері, ледь прочинені, виходили на вулицю. Олена штовхала їх з усієї сили, і після кількох невдалих спроб вони піддалися. Вона кинулася у двір, перескочивши замет. Не тямлячи себе від радості, Віталій плигнув їй на шию. Під вагою його тіла вони впали у сніг, весело сміючись.
Коли Олена витерла сніжинки з Віталієвого обличчя, то вже нітрохи не сумнівалася у правильності свого вибору. Ці гарні очі, які вона так ніжно любила, були єдиним джерелом щастя, здатним загоїти всі розриви її життя. Тож ще буде час повернутися до власних амбіцій.
13
Дорогою до Спіріт Лейка, 23 квітня 1915 року
Уже багато годин залізничний конвой зміївся поміж укритих кригою озер, гір, а насамперед — соснових лісів, які, наче загублені серед дикої природи дзвіниці, вказували своїми засніженими вершинами в небо. Залізниця була вкрита шаром снігу, від руху поїзда він здіймався вихорами, чим тішив дітлахів, які поприлипали носами до вікон.
Сьогодні рано вранці з першими проблисками світанку на пероні Віндзорського вокзалу зібрали сім’ї, які відбували до Спіріт Лейка. Усі чекали. У кожного в руках — невеличка валіза, люди очікували, коли віддадуть наказ сідати в поїзд. Прибула група в’язнів, оточена озброєними солдатами, їх безцеремонно запхнули в перший вагон, і двері з металічним брязкотом зачинилися. У хвості конвою Олена помітила комфортніші вагони, ніж ті, до яких повели її з Віталієм і Тефаняків. Працівник у кашкеті шанобливо схилився в привітанні багато вбраних людей, які заходили до своїх купе, і навіть не кинув погляд на безіменну масу бідних сімей, що за кілька кроків зібралися на пероні.
Закутавшись у комір свого пальта, Олена роздивлялася засніжене довкілля, що простягалося скільки вистачало погляду. Небо було похмурим і загрозливим. Навпроти неї сиділи три жінки, говорили німецькою й краєм ока спостерігали за своїми дітьми, які розважалися тим, що малювали на запотілих вікнах. Відчувши, що за ними спостерігають, одна з них обернулася.
— Мене звати Абіґаль Фрайман, — вона приязно назвала себе французькою, — а це — моя сестра Ґретель і моя мати Гельґа. Ми їдемо до наших чоловіків у табір Спіріт Лейк.
— Мене звати Олена Ловенець, а це мій брат Віталій. Наш кінцевий пункт такий самий, як і у вас.
— Я побачила у вас скрипку. Ви музикантка? — поцікавилася Абіґаль.
Олена поклала руку на футляр і ніжно провела по ньому кінчиками пальців.
— Війна загальмувала мої мрії стати першою скрипкою, та музика — моя пристрасть.
— Відчуваю, ми зможемо добре порозумітися, бо я піаністка, — мовила німкеня. — Я рано вийшла заміж, тож із кар’єрою не склалося, та я і моя сім’я — просунуті меломани. Мій батько був диригентом Берлінського оркестру.
— Він в’язень Спіріт Лейку?
— Так. Ми втекли з Німеччини через напругу у відносинах різних європейських держав. Ми боялися війни, а саме це і сталося. Хоча вони й кузени, імператор Ґійом, цар Ніколай і англійський король Едвард, але, здається, не надають великого значення сімейним стосункам.
— Вас арештували, коли ви прибули до Канади?
— Ми вже рік як були в Америці. Тільки-но мій чоловік знайшов роботу на будівництві, але втратив її, коли почалася війна.
— Усі іммігранти мають схожий досвід.
Їхню розмову перервали крики дітей, які сперечалися на передній лавці. Абіґаль вибачилася й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон», після закриття браузера.
