Читати книгу - "Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів"

Бодлєр, Нерваль, Теофіл Ґотьє — ось далеко не повний перелік лише найзнаменитіших споживачів опію та гашишу. А паризький «Клуб гашишників» узагалі програмово проголошує рівність літературної продукції та споживання наркотиків. Опієво-гашишне покоління ХІХ століття — це романтичне покоління, що проголошує митця як асоціальну постать. Життя і мистецтво повинні злитися водно, радикально відмежовуючись від дедалі осоружнішого міщанського світу, від якого це покоління втікає до фантастичного ерзац-краєвиду — Орієнту. Наркотики орієнтального походження, опій і гашиш, мало не у фізіологічний спосіб переносять поетичну фантазію саме в цей край. Мандрівка на цей фантастичний Схід, у яку вирушає сп’янілий від опію поет, перетворюється на витвір мистецтва у тексті, написаному на підставі цих марень. Життя і мистецтво зливаються водно, одне й друге однаково фантастичне, несправжнє, асоціальне. Цю перевагу одурманення гашишем над сп’янінням від алкоголю Бодлєр виразно сформулював як програму асоціальності. Алкогольне сп’яніння є для нього фактично передбачуваною, контрольованою, раціональною міщанською справою, натомість одурманення гашишем — це зло у розумінні, що його подає назва Бодлєрової знаменитої поетичної збірки, — себто асоціальне, егоцентричне, деструктивне: «Вино зміцнює волю, гашиш нищить її. Вино кріпить тіло, гашиш — це зброя самогубства. Вино робить добрим і лагідним. Гашиш ізолює... Воістину, навіщо працювати, мучитися, писати, творити, хай там що, коли одним-єдиним порухом можна здобути рай? Одне слово, вино призначене для людей, що працюють і заслужили його. Гашиш, натомість, із категорії самітницьких утіх; він наче створений для нещасного нероби». Сьогодні з цим описом впливу гашишу погодився би кожен начальник поліційного відділку. Ось тільки висновки, які він із нього зробив би, виявилися б діаметрально протилежними до Бодлєрових.

Опійні марева

Джон Мартин — на відміну від своїх сучасників-літераторів Томаса де Квінсі та Колриджа — сам не був «пожирачем опію». Однак у своїх фантастичних візіях він зафіксував марева, що їх у наркотизованому стані бачили колеги. Його картини, приміром «Валтасарів бенкет», 1826 (с. 228-229) або «Падіння Ніневії», 1829 (вгорі), виказують зачарування тим самим поєднанням оргіастичної та руйнівної стихії, яке так захоплювало і мучило опійних сновид.

1822 року де Квінсі так пише про опій: «Із глибин темряви, із фантастичних, породжених мозком образів ти зводиш міста і храми, прекрасніші від Фідієвих чи Праксителевих витворів, осяйніші за розкоші Вавилона чи Гекатомпілоса, а з “хаосу сновидіння” викликаєш обличчя давно похованих красунь і блаженні риси близьких, які колись мешкали в тому домі, викликаєш очищеними від “могильного пороху”, назад, на світло дня».

Замилування в усьому орієнтальному, яке в той час панує в Європі, сягає апогею в опійних видивах поетів і на полотнах Джона Мартина

І справді, літератори ХІХ століття, що складали данину опієві та гашишу, виконували дивну, протилежну до їхніх намірів функцію. Вони, так би мовити, допомагають міщанському суспільству знайти формулювання для заборони наркотиків. Треба сили уяви й антиміщанського афекту поетів, що описують опій і гашиш як рушій розширення та розчинення «я», щоб розбуркати суспільство з його байдужості. Щойно опубліковані поетичні видива звертають увагу суспільства на недобачувану досі дію наркотиків, і тільки внаслідок того асоціального значення, яке поети надають опієві та гашишу, ці речовини втрачають характер щоденних хатніх засобів і раптом постають як загрозливе — тобто таке, що загрожує буржуазному індивідові, — отруйне дурманне зілля. Це, звісна річ, не означає, що без опіумної поезії ХІХ століття не було б сучасного антинаркотичного законодавства. Наполягати на такому причинно-наслідковому зв’язкові було б абсурдно. Так, протягом ХІХ століття люди поступово відкривали й цілком реальні небезпеки, що їх породжують наркотики. Однак заходи контролю та заборони, якими намагається захистити себе від них суспільство, є також такою-от річчю в собі. Ще іншою ділянкою, в якій вдавалися до цих заходів, є емоційна атмосфера. Бо ж глибоко закорінений страх перед наркотиками як такими, що принаймні ще кілька років тому визначав ставлення до них, не можна пояснити лишень реальними небезпеками. Міщанські фантастичні страхи є просто дзеркальним відображенням поетичних мріянь; вони, щоправда, не такі поетичні, зате цілком незаперечно є їх відбитками.

Численні відкриття спричиняються до того, що наприкінці ХІХ століття наркотики вже не розглядали й не вживали так наївно, як у першій половині цього-таки сторіччя. Спершу визнали феномен виникнення залежності. Томас де Квінсі писав «Зізнання одного англійського пожирача опію» як історію хвороби узалежненого, який виразно це усвідомлює. Відкриття технології виготовлення морфію (1817) та героїну (1874) з опію означає для сфери наркотиків те саме, що горілка та бренді для питущих: помноження токсичної дії зі значними соціальними наслідками. Нового виміру проблемі наркотиків надає передовсім морфій. Уперше його масово застосовують у лазаретах великих воєн ХІХ століття — Кримської, Громадянської війни в США, зрештою, Першої світової. Ці війни відіграють роль помножувачів наркотичної залежності. Із військового життя морфій проникає у цивільне — відбувається достоту такий самий процес експансії, який спостерігаємо під час Тридцятирічної війни із тютюном.

Унаслідок цих фармакологічних і соціальних тенденцій наркотична залежність уперше стає суспільним феноменом, якого вже не можна ігнорувати. І однак законодавства ліберальних «державницьких сторожів» зволікають із застосуванням рішучих заходів. Один із найперших обмежувальних законів, англійський «Pharmacy and Poisons Act» 1868 року, лише констатує і так уже загальноприйняте: що опій вільно продавати тільки в аптеках. Скільки та кому — це вже полишено на розсуд самого аптекаря. (Такою ж ліберальною є, до речі, і торгівля отрутами. Тут законодавство лише вимагає, щоб аптекар знав клієнта.)

Вирішальний поштовх до сучасного антинаркотичного законодавства надходить, урешті-решт, із-поза Європи. Ним виявилася та фатальна роль, яку опій відігравав у Китаї. Від китайської опієвої проблеми спалахує одна з найбільших морально-політичних кампаній ХІХ століття, запалом порівнювана лише з агітацією проти рабства. Апофеозу та водночас завершення ця антиопієва кампанія сягає в низці міжнародних угод незадовго перед вибухом Першої світової війни. Їхньою метою було здобути контроль над міжнародною торгівлею опієм. А національні антинаркотичні законодавства окремих країн були, можна сказати, попервах просто додатками до цих угод. У найістотніших рисах вони чинні до сьогодні.

Опій і колоніалізм

У громадській думці ХІХ століття — та й, зрештою, донині — китайська культура вважається опіумною культурою (або ж антикультурою) par exellence. Але такою вона стала лише в останні два-три сторіччя. Аж до ХVІІІ сторіччя опій відомий Китаєві такою самісінькою мірою, як і Європі. Нове знайомство відбувається саме за європейським посередництвом, і провідну роль тут відіграє англійська Ост-Індська компанія. Починаючи від ХVІІ