Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Так, – мовила Стефа.

– Тоді добре. Моє ім’я – Добрик Вирвизуб. Це тому, що я дуже добрий. Розізлите – максимум вирву зуб. Отже, традиційно перша пара відводиться під розмови й техніку безпеки. Але ж ми – бойова академія, і в нас такого немає. Тому мені байдуже, якщо ви прийшли в вечірніх сукнях, бо не знали, що в нас фізкультура – всі встали та пішли за мною.

Група підхопилась. Щоб не відстати від Добрика Вирвизуба, доводилося майже бігти. Ми пройшли кількома коридорами і вийшли на вулицю. Як виявилось, за академією простягався великий стадіон – площа, оточена біговими доріжками.

– Книги на лави і шикуйсь! – скомандував Добрик Вирвизуб.

Книгу я поклала, як від серця відірвала. Не вистачало ще, щоб хтось її вкрав… Прилаштувалася в кінці та відзначила, що хоч не знаю, що таке вечірня сукня, навряд чи хтось у ній був (тоді б чиємусь зубу світила небезпека від Добрика Вирвизуба). А так, одяг у всіх був більш-менш зручний, і не тільки наша група займалася на стадіоні – було ще три. По спині мені пробіг холодок: серед них я побачила Ратмира, свого першого смертельного ворога.

– Ну, що ж… – викладач проходжався перед нашою шеренгою. – Усе не так погано, як я думав. Знаєте, мені траплялися книжники, які свою Книгу підняти не могли. А ви так нічого.

Він зупинився переді мною та зміряв мене поглядом. Видно, оцінив, скільки Книг я можу підняти.

– Та то таке, – хмикнув Добрик Вирвизуб. – Гарна фізична підготовка – основа вашого виживання. Особливо в наш час, коли нечисть не така полохана, як раніше. Тому яким би не був ваш стан у цьому плані, я дотягну його до того рівня, щоб ви хоча б могли втекти.

«Чудовий початок», – хмикнула я.

– Отже, до кінця атестації ви здасте три нормативи. Перший – добігти до сховку до того, як вас зжере проєкція вурдалака. Другий – бігати від вурдалака по колу, поки він не звалиться без сил. Уточнюю, він – а не ви. І третій норматив – випадковими предметами збивати всіх вурдалаків, які лізуть до вас на узвишшя, поки до вас не наспіє підмога. Перший норматив здаємо через три пари.

Дівчата ахнули. Мене все влаштовувало: якщо ти живеш у Полярній пустці й не бігаєш швидше за розлюченого ведмедя, тебе загризуть. Я глянула на Стефу: вона зберігала мовчання та гідність. Так само трималася книжниця, що також привернула мою увагу.

– Ну, що ж. Почнемо! – сплеснув Добрик Вирвизуб.

Ми взялись до фізичних вправ. Для мене це було наче дитячі забавки: пробіжка, розминка, стрибки, присідання… Навпроти займалися мечники. І Ратмир – втілення небезпеки, навислої загрози.

– А тепер віджимання, – командував викладач. – Хлопці – тридцять, дівчата – двадцять.

– Скільки?! – не стримались книжниці.

– Двадцять п’ять. Ще слово – ще надбавка.

Мечники навпроти дивились на це й потішались:

– Оце сміхота!

Хлопці нашої групи кидали на них ворожі погляди. Я дійшла висновку, що стосунки між різними класами бували напружені. Зрештою, коли вже книжниці заскімлили, що зараз впадуть і не встануть, Добрик Вирвизуб змилувався.

– Ну, гаразд, – махнув він. – Надто добре я вас оцінив, ви ледь на ногах тримаєтесь. Ще двадцять хвилин пари: пограйте в м’яча чи ще щось таке.

– Хвала небесам! – видихнули дівчата.

– Активне проведення часу, а не стан заніміння на лаві, – наголосив викладач.

– Панасе, зганяй за м’ячем! – вигукнув книжник.

Та що діялось далі, я упустила, бо мене полонила краса. Такого створіння я ще не бачила: воно було легке, наче вітер, прекрасне, наче знялося з казки. Його крильця – блакитна барва, чорна облямівка з білими цяточками…

І тут чиясь рука лягла мені на плече.

Я не стримала себе. Вхопила ту руку захватом і ривком перекинула через плече. Стефа гупнула на землю і скрикнула. Я відскочила та прийняла бойову стійку. Адже Стефа могла підхопитись… Не могла підхопитись. Я вмить зрозуміла, що наробила.

Уся наша група застигла. Мечники навпроти перестали реготати.

– Ой. Вибач?.. – спробувала я.

– Що ти… – зашипіла Стефа.

Вона так і лежала на землі, тільки сперлась на лікті. Видно, добряче я гепнула її. Здавалось, вона водночас перелякана, і приголомшена, і готова порвати мене на шматки.

Раптом зачулись швидкі кроки. Підбіг Ратмир.

– Грифонова кишка! Що це було?

Стефа лише скреготнула зубами. Його погляд різонув по мені, наче мечем. Його очі були наче зроблені з вогню.

Він подав руку Стефі. Вона взяла її та рвучко стала на ноги.

– Приємно познайомитись, – мовила Стефа.

– Навзаєм, – відгукнулась я.

Мене раптом охопила злість. Чому я повинна боятись цієї книжниці? Чому я повинна картатись, що порушую їхні норми поведінки, коли в мене є свої? Ні, я не тремтітиму перед кимось і не відмовлятимусь від своїх дій.

– Я не люблю, коли мене торкаються, – промовила я.