Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На поганому німецькому його слова можна було трактувати, як «командири сплять, бійці бухають». Тож я у відповідь лише посміхнувся.
— Чого зуби сушиш? — бачачи, що я поводжуся цілком мирно, господар опустив зброю. — Помилився будинком. Тобі треба було по лівому краю села йти. Така сама кутова хата, тільки в іншому кінці. Як вийдеш, зверни ліворуч і тупай туди.
— Це ти помилився, шановний… Від чарки горілки я не відмовився б, звичайно. Але в мене інший інтерес.
Почувши «горілка» замість звичного «шнапсу», господар глянув на мене з деяким інтересом.
— Росич чи що?
Отримав підтверджуючий рух головою і продовжив:
— А що ж тоді служиш германцям?
— Ти на одяг не дивись, — відмахнувся я. — Його змінити недовго. Головне, що всередині…
— Ось як? І що там цікавого?
— Гарне запитання… Присісти дозволиш, чи мені так і стирчати у дверях?
— Сідай, — вказав підборіддям. — Не шкода. У ногах правди нема. Але й засиджуватися нічого. Якщо у справі — кажи. Так і бути, але не розтікайся. Нема коли мені з кожним ляси точити… Робота сама себе не зробить…
І тільки тепер я побачив, що на столі перед ним не миски та кухлі, а багато різних інструментів.
— Зброяр?
— А ти не знав, до кого йшов? — гмикнув господар. Поклав на стіл зброю… ну як зброю — заготівку. На ньому навіть тятиви не було.
— Звідки? Я ж не тутешній. І радий, що вгадав.
— Радий він… — буркнув господар. — Гаразд, викладай, що треба? Якщо вже приперся... гість.
— Отак одразу?
— А що не так? — знову знизав плечима зброя. — Ти прийшов до мене, а не я до тебе. Значить, потрібне щось. От і кажу: не тягни вола за хвіст.
— Гм… Тут ти маєш рацію. Особливого вибору в мене немає... І так диво, що земляка зустрів. І все-таки, скажи спершу ти: сам як серед германців опинився?
Господар подивився з-під чола, пробуравив мене важким поглядом, помовчав, щось прикидаючи.
— Звичайна річ… У полон потрапив… поранений. Стратити хотіли... А одна молодиця візьми, та й хустку на мене накинь... У них, виявляється, звичай такий. Якщо засудженого до смерті якась дівчина чи молодиця собі в чоловіки взяти захоче, то помилування йому дають… — зброяр неголосно й коротко реготнув. — Наче одруження ще гірше покарання, ніж смерть… Гм… Але, як би там не було, — врятувала вона мене тоді. А що моє поранення було важке, то ще й виходила. Як змогла... Загалом, лишився живий і жити якось далі треба було. Для ратних справ я не придатний, нога усохла. Та й не пішов би я в кнехти... А ось зброю роблю помаленьку. На брот вистачає... Іноді навіть з бутером. Задовольнив я твою цікавість чи ще якісь питання будуть?
— А де ж господиня? — окинув я поглядом доволі запущене приміщення. До ворожки не ходити, жіночої руки у цьому будинку не відчувалося.
— Померла взимку… — зітхнув зброяр. Потім глянув уже сердито. — Ти так і далі випитуватимеш?
— Вибач… Але я мав переконатися, що тобі довіряти можна.
— А тобі?
— Сам розсудиш... А справа така... Кнехти вашого герра нещодавно вирізали і спалили Ведмежий Кут.
— От же… — зло сплюнув господар.
— Але живими не пішли… Побили їх там наші… Загін Добрині, — я свідомо не став згадувати про велетня, бо у подібне одразу важко повірити.
— Бог справедливий, — посвітлішав обличчям зброяр. — Віддає по справах.
— Але й витязю не пощастило… Підоспіли головні сили. З усього загону вцілів лише він сам… і я.
Зброяр окинув поглядом мій одяг і запитливо підняв брову.
— Так… Саме це мене й урятувало. Добриня хотів, щоб я до комтурії сходив. Розвідав, що та як. А як перевдягнувся, то германці і налетіла.
— Пощастило...
— Не сперечаюся… Загалом Добриню полонили, а мене за свого прийняли. Та тільки будь-якому везінню раніше чи пізніше кінець приходить. У будь-яку мить розпізнає хто у мені чужинця. І вже тоді плаха раєм здасться.
— Це так… — кивнув зброяр. — Допитувати лицарі майстра. Отже, ти сховатись хочеш?
— Так… Але ти не хвилюйся. Мені б тільки до ночі пересидіти. А як стемніє — піду.
— Гаразд… Хата велика, місця багато… Он там, — показав рукою, — під рушником, хліб, а в кошичку — шпик. Цибулю, на стіні — сам бачиш. Вода у відрі. Підкріпися, та й лягай, відпочивай. Хочеш, на горищі, хочеш — під ліжко залазь. До мене гості рідко ходять, але береженого і бог береже.
— Дякую…
— Чого там, — відмахнувся зброяр. — Це найменше, що я для родича зробити можу. І це… Климом мене кличуть.
— Степан…
— Добро… Трохи згодом виберуся до фортеці. Довідаюся, що з Добринею. І взагалі…
— Ось за це окрема подяка. Сам просити хотів.
— Думаєш, зможеш визволити витязя? — уловив щось у моїй інтонації Клим.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.