Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

— Оце так! — не стрималась Дана, округливши очі. — Але в мене інша ситуація…

— Ми знаємо. — медсестри перезирнулись між собою й одна з них додала пошепки, — Андрій Васильович про все домовився. Вони мають тісні стосунки з нашою поліцією.

Медсестра багатозначно подивилась на Дану, ніби натякнула їй на державну таємницю, за розголошення якої неминуче розстрілювали. Дана відвернулась, аби сховати посмішку. Її завжди дивувала реакція співвітчизників на іноземців. Американська лабораторія ввижалась їм вінцем творіння, а самі вчені – кимось на подобі кіборгів. Все ж таки масова популярна культура зробила своє лихе діло. Саму ж Дану більше цікавило інше. Які ж дослідження проводили іноземні науковці? І чому саме в Україні?

Медсестри відпустили Дану ще до того, як у її голові народились найкрутіші конспірологічні теорії. Більше жінка не згадувала про ту розмову. Бо ж скільки існує речей у цьому світі в які краще ніколи не пхати свого носа? Принаймні, безпечніше.

Вийшовши з лабораторії, Дана схрестила пальці на удачу. Від неї абсолютно нічого не залежало в цей момент. Наостанок вона обернулась і глянула на стару будівлю. Дана сподівалась на успіх Андрієвої ідеї. Він виглядав впевнено у кафе: так, наче розплутує складний клубок не вперше.

На стоянці автівку Дани заблокував якийсь недалекоглядний молодик. Вона довго шукала послання на лобовому склі чи номер телефону, який мав би залишити ввічливий водій. Та все було марно. Дана не на жарт розізлилась. Якого біса цей дурень заблокував її? Він сліпий, чи може спеціально шукає приводу посваритись з незнайомою людиною? Вона не збиралась проводити на стоянці цілісінький день і, не впоравшись з роздратуванням, вперіщила ногою по колесу. Сигналізація завила у ту ж секунду. Дані стало страшенно незручно за власну грубість. Коли перший імпульс минув, вона пошкодувала про своє рішення.

— Ти анітрохи не змінилась… — почувся низький чоловічий голос.

Дана краєм ока помітила чоловіка, який з’явився, наче з-під землі. Його поява збентежила жінку, а слова незнайомця породили паніку всередині. Вона затріпотіла, немов маленька пташка, що потрапила у пастку. Дана зрозуміла, що заблокована автівка – це лише привід підібратись до неї ближче у безлюдному місці.

Її рука нишпорила в сумці у надії знайти перцевий спрей – єдиний засіб самооборони, який мала жінка. Кремезний високий чоловік потроху наближався до неї, немов сцену записували у сповільненому режимі. Оцінивши його зріст і ширину плечей, Дана остаточно впала в паніку. Вона кинулась геть у спробі дістатись людного місця.

Чомусь перед її очима стояла картина найгіршого, що могло із нею статись. Розум малював криваві сцени й змушував ноги рухатись швидше. Невже вона втнула таку дурість і сама потрапила в сіті переслідувача? Дихання збилось, а серце ганяло кров з шаленою швидкістю. Від цього її мало не знудило.

Раптом Дана відчула дужу руку на своєму плечі. Хтось вчепився у неї на ходу, від чого жінка мало не впала. Її обличчя перекосила гримаса непідробного страху, коли вона обернулась. Незнайомець стояв впритул, наче монументальна споруда. Його очі ховались за сонцезахисними окулярами й Дані здавалось, що вони, певно, горять жагою крові. Її крові.

— Відпусти мене! Я нічого не зробила! — голос жінки зірвався на нервові ридання без сліз.

— Та послухай хоч хвилину! — грудний голос нападника звучав напружено, але не зловісно. Не так, як у телефоні.

Він все ще тримав Дану за плече, а вільною рукою зняв окуляри. Її ноги підкосились і жінка ледве встигла опертись на капот чужої автівки. Вона мільйон разів прокручувала у голові цю сцену: момент їхньої зустрічі. Сподівалась, що це трапиться й одночасно боялась втілення своєї фантазії в життя. Він дивився на неї теплими шоколадними очима, які Дана могла б впізнати навіть через п’ятдесят років. Але тепер знайомий погляд хлопчика перетворився на колючий, жорсткий погляд чоловіка, що звик бути насторожі.

— Тимуре? — прошепотіла вона, шукаючи в рисах його обличчя ще якусь підказку.

— Не треба було вдягати окуляри… — відповів чоловік і куточки його вуст злегка смикнулись у подобі посмішки. — Вибач, що налякав. Безглузда ідея.

— І справді налякав. — Дана нарешті заспокоїлась і зрозуміла, що він не заподіє їй зла.

Чоловік зніяковіло прибрав руку з її плеча. Він потупив погляд, намагаючись згадати слова, які роками перебирав у голові, сподіваючись на зустріч з Даною. Проте вони розлетілись навсібіч, немов пожовкле листя, зірване безжальним осіннім вітром.

— Я знаю, що забагато прошу, але нам треба поговорити, — всім своїм виглядом Тимур благав її про одну-єдину послугу.

— Нам взагалі не варто бачитись, — Дана різко протверезіла після хвилі ностальгії і її шлунок стисся від усвідомлення того, з ким вона розмовляє.

— Будь ласка, дай мені десять хвилин і я більше ніколи тебе не потривожу, — Тимур не знав, куди подіти себе. У в’язниці все було просто: якщо ти чогось хотів або не хотів, то використовував силу. Але по інший бік колючого дроту ці правила не діяли.

Вона розмірковувала над його проханням пару хвилин. І весь цей час Дана розглядала Тимура, наче бачила вперше в житті. Хоча так і було: вона знала тринадцятирічного хлопця, а зараз перед нею стояв тридцятирічний чоловік з суворим виразом обличчя і надто ранніми зморшками.