Читати книгу - "Престиж"

Частина четверта. РУПЕРТ ЕНДЖЕР

21 вересня 1866

ІСТОРІЯ МОГО ЖИТТЯ

Моя біографія: мене звуть РОББІ (Руперт) ДЕВІД ЕН­ДЖЕР, і сьогодні мені виповнилося дев’ять років. Я повинен вести цей щоденник до старості.

Мої предки: їх багато, але головними є мама і тато. Я маю брата — ГЕНРІ РІЧАРДА ЕНГУСА СЕНТ-ДЖОНА ЕНДЖЕРА, йому п’ятнадцять років, він вчиться у приватній школі.

Я живу в Колдлоу-Хаус, Колдлоу, графство Дербішир. Цього тижня я занедужав, болить горло.

Домашня прислуга: про мене дбає Няня, а ще у нас живе Ґрирсон і працює покоївка — вечорами її підміняє інша покоївка, але я не знаю її імені.

Усе, що я напишу, треба показати татові.

Кінець. Підпис: Руперт Девід Енджер.

22 вересня 1866

ІСТОРІЯ МОГО ЖИТТЯ

Сьогодні знову приходив лікар. Зі мною все гаразд. Сьогодні отримав листа від мого брата Генрі. Пише, що віднині я мушу називати його «сер», бо він — староста класу.

Тато поїхав до Лондону засідати в Палаті. Сказав, що я буду главою сім’ї, доки він не повернеться. Отже, Генрі має звертатися до мене «сер», але його тут немає.

Написав про це Генрі.

Ходив гуляти, розмовляв з Нянею. Ґрирсон читав мені книжку і, як завжди, задрімав.

Щоденник уже не треба показувати татові, писатиму для себе.

23 вересня 1866

Горло майже не болить. Їздив кататися з Ґрирсоном. Він довго мовчав, а потім сказав, що Генрі успадкує будинок і тоді він його позбудеться. Тобто Генрі позбудеться Ґрирсона, коли успадкує будинок. Ґрирсон каже, що це неминуче, але станеться не скоро. Дай Боже!

Я чекаю на маму, а вона запізнюється.

22 грудня 1867

Учора ввечері ми влаштували свято. Запросили сільських хлопців та дівчат. Їх пустили, бо зараз Різдво. Генрі був удома, але не прийшов через наших гостей. І даремно. До нас приїхав фокусник!

Цього чоловіка звуть містер А. Престо, і він робив дивовижні фокуси. Я ніколи таких не бачив. Спочатку він виймав бозна-звідки різні прапорці, парасольки, стрічки й повітряні кулі. Потім розважав нас фокусами з гральними картами: ми обирали карти, а він їх угадував. У нього чудово виходило. Він дістав більярдні кулі з носа одного хлопчика, а одну дівчинку схопив за вухо, і звідти посипалися монети. А ще він розрізав навпіл мотузку, і вона відразу зрослася. Наостанок показав нам порожню скляну скриньку. І раптом витягнув звідти маленьку білу пташку!

Я дуже просив містера Престо розповісти, як він це робить, але він нічого не сказав. І відмовився навіть тоді, коли всі розійшлися і я знову взявся вмовляти його.

Вранці я дещо придумав. Наказав Ґрирсону поїхати до Шеффілду, купити мені предмети для фокусів і пошукати книжки про магічні трюки. Ґрирсона не було майже весь день, але ввечері він привіз те, що я просив. Також я отримав особливу скляну скриньку, де можна сховати пташку, а потім показати фокус. (Там подвійне дно. Дивно, що я не здогадався раніше.) Інші фокуси складніші, необхідно вчитися. Я вже вмію вгадувати карти, які обирають глядачі. Кілька разів практикувався на Ґрирсоні.

17 лютого 1871

Уперше за багато місяців мені вдалося поговорити з татом наодинці. Виявилося, що справи обстоять приблизно так, як казав Генрі. Нічого не вдієш, доведеться змиритися.

Залюбки вбив би Генрі.

31 березня 1873

Сьогодні я вирвав і знищив сторінки з усіма записами за останні два роки. Це перше, що я зробив, приїхавши додому на канікули.

1 квітня 1873

Канікули. Можна усамітнитися і писати щоденник.

Три дні тому, 29 березня 1873 року, помер мій батько, 12-й граф Колдердейл. Мій брат Генрі успадкує його титул, землі й майно. Невідомо, яка доля очікує на мене, мою маму і всіх без винятку домочадців. Ми навіть не знаємо, що буде з будинком. Генрі не приховував своїх намірів перебудувати його. Залишається чекати, але поки що всі заклопотані підготовкою до похорону.

Завтра батька поховають у родинному склепі.

Сьогодні я оптимістичніше налаштований щодо майбутнього. Весь ранок я провів у своїй кімнаті, репетируючи фокуси. Розповідь про мої перші успіхи в ілюзіонізмі втрачена внаслідок нещодавньої розправи над щоденником. Від самого початку я докладно описував свої тренування спритності рук, але ці нотатки знищені разом з іншими записами. Зазначу одне — на мою думку, я досягнув такого рівня, що можу виступати на сцені, хоча дебют ще не стався. Я часто перевіряв нові фокуси на однокласниках. Вони удають, ніби магія мало їх цікавить, і дехто заявив, що знає мої секрети, але кілька разів траплялися приємні миті, коли я помічав ошелешений вираз на їхніх обличчях.

Поспішати не варто. У всіх прочитаних мною книжках зі сценічної магії новачкам радять не квапитися, а готуватися якомога ретельніше, аби добитися не лише бездоганного виконання, а й ефекту загадковості. Якщо глядачі нічого про тебе не знають, ти і твій номер будуть оповиті ореолом таємниці.

Так вважають автори.

Цими сумними днями мене переповнює одне-єдине бажання: воскресити батька за допомогою магії. Звісно, йдеться про егоїстичне почуття, адже таке диво дозволило би мені повернутися до звичного життя, проте, з іншого боку, моє бажання є цілком щирим: я любив тата і важко переживаю цю втрату — я вже сумую за ним. Йому було сорок дев’ять років. Гадаю, в такому віці зарано помирати від серцевого нападу.

2 квітня 1873

Сьогодні відбувся похорон, і віднині мій батько спочиває з миром. Після відспівування в каплиці його тіло віднесли до родинного склепу, розташованого під Східним пагорбом. Жалобна процесія залишилася біля входу, а я, Генрі, розпорядник похорону й гробарі потягли труну в підземелля.

Я був зовсім не готовий до того, що очікувало на мене внизу. Я ніколи не спускався туди. Ззовні здавалося, що двері вбудовані в маленьку печеру чи спеціально зроб­лений підземний прохід. Усередині виявилося, що це величезна природна ущелина, що йде в глиб пагорба,—

її додатково розширили, аби перетворити на склеп. Там панує цілковита темрява, каміння та численні вибоїни заважають просуватися вперед, повітря просякнуте смородом, подекуди снують щури, зі стін стирчать гострі виступи й зубці, на які неминуче натикаєшся і боляче забиваєшся головою. Кожен із нас узяв із собою ліхтар, проте, коли ми зійшли вниз і нас огорнув морок, від ліх­тарів не було жодної користі. Гробарі трималися з професійною холоднокровністю, хоча їм було надзвичайно важко нести труну, але для нас із братом цей короткий шлях перетворився на суцільну муку. Знайшовши придатний виступ, ми помістили на нього труну. Розпорядник прочитав відповідні рядки зі Святого Письма, і всі квапливо рушили геть. Нас не було кілька хвилин. Нагорі нічого не змінилося — світило яскраве ранкове сонце, на Східному лузі розквітали нарциси, а на деревах набубнявіли бруньки. Однак я досі бачив перед очима зловісне підземелля, чиї тіні затьмарили світло того дня. Я здригнувся, коли масивні дерев’яні двері затріснулися за моєю спиною, і ще довго не міг позбутися