Читати книгу - "Серце пітьми"

Теодор Конрад Корженьовський, може вважатися цілком колоніальною людиною. Народився 3 грудня 1857 року в Київській губернії, тобто в Україні, частину якої чеський письменник Іван Ольбрахт назвав якось «Африкою в центрі Європи», і був, попри пієтет до точки появи на світ, представником колонізаторського класу. Але «стара в’язальниця» вже поміняла систему координат: потужніші метрополії перерозподілили між собою і любу його батькам Польщу, і її колонії, а їх самих, як і малолітнього Юзефа, задіяних до націоналістичного повстання 1863 року, вислали в нетрі Російської імперії. Згодом 17-літній, цілком викорінений, позбавлений будь-якої «хорошої адреси», аби десь «дітись» чи щоби його не «віддали у москалі», винаймається у Марселі матросом. Відтоді, і аж до виходу у відставку, він не мав «нічого, крім… пароплава, на який… спирався», як і багато тогочасних європейців, повиштовхуваних зі своїх домівок маховиком модернізації. Він ходить на французьких торгових суднах, згодом — на британських. На початку 1880-х отримує шкіперський патент, а також громадянство найбільшої на той час імперії — Британської. 1890 року підписує 3-річний контракт із бельгійською колоніальною компанією, яка під прикриттям Міжнародного товариства з дослідження і цивілізації Центральної Африки та завдяки цілющим властивостям хініну освоювала важкодоступний басейн Конго. Цей досвід і ліг в основу роману «Серце пітьми». Всередині 1890-х, можливо, через малярію, а можливо, через революційні зміни у кораблебудуванні, що різко зменшили потребу у команді, Конрад виходить у відставку, одружується і присвячує себе письменницькій справі. Він успішно капіталізував набутий колоніальний досвід і за якийсь час стає шанованим у Британії письменником, отримує значні гонорари, урядові стипендії, поселяється у чудовому будинку, а по смерті, 3 серпня 1924 року, — на престижному Кентерберійському цвинтарі. Тож постколоніалісти, зразка Чінуа Ачебе, можуть спробувати пообскубувати трохи зелені з його лаврового вінка, бо він їм таки дещо завинив.

Але що цікаво, Конрад-письменник до кінця життя так і не навчився добре розмовляти англійською, як, очевидно, не розмовляв українською та кіконго, не присвятив він себе і рідній літературі; полюбляючи дорогі авто, він кермував ними, наче кораблем, орієнтуючись не за мапами чи дорожніми знаками, а за сторонами світу, тож часто втрапляв у різні пригоди. Чи це припадкові характеристики, акциденції? Як на мене — ні. Це атрибути бездомної людини, типового представника сучасної цивілізації, але — «чесного» з-посеред них, здатного дивитися собі під ноги, спроможного зазирати у безодні, над якими він здіймається. Минув час, коли ми щиро вірили, що, деручись «драбиною Якова», ми втікаємо від низинного «жаху» у верховини блаженства. Для нас ця «драбина» обома своїми кінцями впирається в «жахіття» — в ніщо, у якому немає нам місця. Ми вже надто давно борсаємося у «хворобливій атмосфері помірного скептицизму», вправляючись у шашелеподібній роботі деміфологізації, десакралізації та сцієнтизму — настільки давно, що найсмішнішими нині вже виглядають не ті непросвічені дикуни, а самі розчакловувачі світу, котрі підточили основи власного ж існування. Пароплав, на який спираємося, — «нещасний», «старий», «скалічений». Ну, існують ще такі, що обіцяють ось-ось досягнути спасенної землі, розгадати останню таємницю буття, запропонувати єдину теорію, відстояти справжні цінності, втім хто ще сумнівається, що це лише чергова шкіперська хитрість, аби змусити команду падати не вниз, а — «вгору»? Та чим обернеться ця альтернатива, як не черговим полюванням за «слонівкою». Зрештою, «справжні плавці пливуть заради того, щоби плисти», ми граємося заради гри, тож — хай живе саме життя! Тож — хай життя буде повільним, підсліпкуватим, життям упівсили, аби лишень воно тривало, не добігало кінця, аби ми якомога довше зависали посеред тієї «драбини», до останнього чіпляючись за її щаблі, а, принагідно, ще й робили його собі приємним, назбируючи по дорозі різних «вартостей». Але так — уміру, без тих «нераціональних методів»… А якщо й вдаватимемося до них, то лише «крадькома прослизнувши між м’ясником і поліцейським… відчуваючи священний жах перед скандалом». Іти нíкуди, бо ми там, де й маємо бути; шукати нíчого, бо ми вже все знайшли, хіба що ще — дещицю «цінностей» і, водночас, — трохи розім’яти кінцівки у цьому плаванні на місці, чи туди і звідти, а ще краще — по колу.

Ми передчуваємо, що, цілком щиро віддавшись цьому падінню «вгору», зі своєю набутою величезною варіативністю поведінки і при певній «вірі», «щирості» та «переконаності», неодмінно «зачаруємо» просту душу (чи не тому модерна соціологія, це реактивне творіння посередності, так стурбована мобілізаційним потенціалом спільнот?), яка так колись заворожувала нас своєю нескладністю. І знову запустимо «огидну» динаміку архаїчних стосунків кат—жертва, знову оживимо всіх тих потопляючих і вогнедишних богів, знову відчуємо дивне задоволення від «неймовірних церемоніальних обрядів» жертвопринесення, отримавши «необмежену у часі й просторі» владу. «Багато-надто багато» вже готові впасти до ніг нового божества, що прийде «із громом і блискавкою», то чи, раніше чи пізніше, не пройме наше тіло судома «огиди», а мозок не засліпить гостре бажання винищити «всіх цих тварюк»?!

То чи є шанс вирватися з circulus vitiosus ланцюга «потолоч — зажерливе божество — потолоч»? Так! Одним із таких рідкісних, щасливих випадків був Джозеф Конрад, якому, здається, вдався трюк Майстра Екгарта із перетворенням «демонів» на «янголів». Маючи справу із нескінченним рядом «демонів насильства», «демонів жадібності», «демонів хтивості», «демонів хижої безжальної глупóти», «демонів слабодухості», всією цією чередою колоніальних та не тільки проектів, що зіштовхуються одні з одними, цим абсурдним, марнотратним броунівським рухом людства, який урешті розчиняє будь-яку волю, серце Конрада, вигораючи, преобразилося на глибоке, упокорене дзеркало, здатне неспотворено відображати небеса і безодні нашого існування.

Олег Фешовець

28 серпня 2014 року, Річчоне

Інформація видавця

УДК 821.111-311.3"19"

К64

Конрад, Джозеф. Серце пітьми: Роман / У перекладі Ігоря Андрущенка; за редакцією Катерини Міхаліциної; з післямовою Олега Фешовця. — Львів: Видавництво «Астролябія», 2015. — 176 с.

Перекладено за: Conrad, Joseph. Heart of Darkness. — London: Penguin Books, 2007. — 192 p.

Переклад, редагування і дизайн

© Видавництво «Астролябія», 2015

ISBN 978-617-664-081-3

ЗМІСТ

Розділ І

Розділ ІІ

Розділ ІІІ

Примітки

Післямова до українського видання

Konrad, Joseph. Heart of Darkness: Novel / Translated by Ihor Andrushchenko, literary editing by Kateryna Mikhalitsyna, afterword by Oleh Feschowetz. — Lviv: Astrolabe Publishing, 2015. [eBook, Ukrainian language edition]

The novel Heart of Darkness (1902) by worldwide famous Ukrainian-born English writer of Polish descent Joseph Konrad (1857–1924) gains a deepest insight into human nature and, maybe for this very reason, is regarded as one of the most renowned works of fiction of the 20th century. Its key topic as well as of other the