read-books.club » Інше » Чорний хліб 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний хліб"

324
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорний хліб" автора Александр Аркадьевич Сидоренко. Жанр книги: Інше / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 63
Перейти на сторінку:
яку Тарас давно зробив, задовго до неї, тому така й висока.

— Нє, — сказала вона й пошукала поглядом, куди б його бичка подіти. Це теж сподобалось Анжеліці — не мусо­рить, значить, хороша женщіна, порядна.

— Ну, в нас багато людей живе, прибиваються потроху, хто лишається, хто нє. Якщо шо — будеш в нас у малій хаті спати, там після Сави лишилася койка, тільки простиня позміняю, бо знаєш же ж тих дідів, га?

І вони пішли до хати, вже посміюючись удвох, потім довго пили каву біля телевізора, аж поки ввечері біля воріт не почулися машини. Вийшовши на вулицю, вони побачили Олега з Сергієм, які виносили діда, а інші виймали з багажника кульки, тарілку та колесо.

— Що, нажерлися? — радісно привітала прибулих Анжеліка, гордо взявшись у боки.

— О, — звернув на неї увагу Серьога, — ну шо ти, маркіза ангелів? «Моя лилипуточка, приди ко мне», — заспівав він, розпростерши руки.

— Пішов у сраку, — в тон йому відповіла карлиця й гучно заіржала, показуючи новенькій, які в неї гарні стосунки з цими великими чоловіками.

— Ладно, Олежка, готуй баню, привезу прокурора. — Обійнявши господаря, Сергій підморгнув наостанок Анже­ліці, жартома замахнувся на Будьоного, який оскаженіло стрибав поруч, сів у машину й поїхав.

— Слиш, Тарасович, тут по об’явлєнію жінка прийшла. З Криму вона, приблуда. Татарка, Гюльчатай зовуть. То я її попробую тоді? — спитала Анжеліка в Олега, але так, ніби все вже вирішено без нього. Господар подивився на очкаричку, та — на нього.

— Андрію, — раптом закричав господар до сина, — ту пічку не можна котити, тільки тягти, вона ж піску на­береться!

Очкаричка аж сіпонулася від такого крику, повернулася й на хлопця утупилася, а тому соромно, що батько його так при людях сварить, почервонів — спробував те колесо підняти, але де там — тільки вдвох, а ще краще втрьох. Ну, Анжеліка й скерувала Гюльчатай впрягатися разом до колеса, ледь не впали, але дотягли під навіс збоку великої хати, за терасою, і там вже притулили до стіни, дивом собі на ноги не зронили.

А Олег відніс батька нагору, повернувся й дивиться, як ця трійця ледь дихає.

— Ну, нехай, — погодився він, у голосі відчувалася добра доза алкоголю й традиційне для чоловіків у подібному стані лихацтво.

— Тільки ти ж зніми тоді об’явлєніє, чуєш? — зазначила Анжеліка, показуючи, хто насправді на цьому хуторі керує. І він його зняв наступного ранку, коли їхав у місто, до лікаря.

4

— Я така рада, така рада за Анжелічку, — щодня казала кухарка Леся Андріївна всім, хто погоджувався вислухати її думки щодо життя на хуторі. Вона мала на увазі, що Анже­ліка якось подобрішала з появою Гюльчатай — скажена карлиця завжди всім жити не давала, балакала без угаву, навіть із собаками, а тут стала привітна, майже не доколупувалася і не матюкалася.

От раніше, бувало, зайде на кухню й відразу так протяжно: «Їбуууться в пєчкє пірожкі» — це в неї замість «здрасті», а ти давай, хрестись, щоби чорта не принадити, а як хреститися, коли руки зайняті? А тепер тільки зазирне на хвилинку та йде собі, навіть під стіл не заглядає, пилу не шукає. Та й нема там особливо що шукати — Гюльчатай, як з’явилася, все замітає раз на день, без вихідних.

А днями було — вирубилася електрика по всьому хутору, так ця очкаста, уявіть, сама залізла до щитка, якісь запобіжники взяла, поміняла, за рубильник смикнула, і знову все працює! Баби вже вирішили, що до вечора струму не буде — Олег десь поїхав, решта в полі, а Андрій непутьовий, його краще до електрики не пускати, бо все поламає. А воно диви як — корисну працівницю знайшли, нічого не скажеш.

І по кухні допомагає — картоплю чистить хвацько, тоненько, каструлі віддирає акуратно. Коли Сава ото зник, Лесі Андріївні зовсім важко стало — якщо рахувати з Гумен­ними, то доводилося готувати на одинадцять рил, та ще й ті, в сараї. Добре, хоч всі їли одне, бо заманаєшся окреме меню кожному готувати. А тепер значно легше.

Та головне — Анжеліка з оскаженілого радіо, що бігає своїми дитячими ніжками й на всіх матюкається, перетворилася на нормальну керівницю. Знайшла рідну душу — вони тепер постійно з тією татаркою сидять надворі, курять та каву п’ють. І благосні такі, довольні.

Леся Андріївна якось і сама з ними сіла — думала насіння полузати, про дітей поговорити, про погоду, про здоро­в’я. Але чомусь згадала чоловіка, що вчора прийшов додому сильно п’яний і роздавав усім потиличники. Гюль­чатай здивувалася й перепитала — що, дійсно дозволила тому вдарити дитину?

Треба було збрехати, та чомусь настрій був такий — чи то дощ збирався, чи то ноги боліли, але пожалілася: так, мовляв, і дітям це падло роздає, бува, й мені дістається. А очкаста так серйозно:

— Ти його попередь, чтоб останній раз, не то погано буде йому.

— Тю, і що з того? Ну, скаже він, що більше не буде, а потім знову.

— Ну, тоді або йди з дітьми. Або треба, щоб він пішов.

— Та куди хто піде?

— Тоді зроби так, чтоб він… зовсім пішов. І ніхто його потім не бачив. Ніколи. Другого собі візьмеш, — сказала та очкаста, і головне, не зрозуміти за тими окулярами — вона жартує чи ні? Бозна, як у них, татар тих, заведено. Що ж це вона має на увазі? Невже це?

І так холодно тоді стало Лесі Андріївні, так ніяково, що вона швидко звідти пішла, більше до цієї парочки не підсіда­ла й намагалася розмовляти з Гюлею, як ту називала карли­ця, поменше. Головне — пам’ятати, що татарка солі взагалі не їсть — каже, у них всі такі. Коротше, диво за дивом, тільки встигай звикати до того, як змінився хутір за останній час.

А зараз їй би ще кілька Гюльчатай не завадили б — дід Тарас, царствіє йому небесне, у понеділок не прокинувся, а похорон призначили на сьогодні. Тому вона прийшла о третій ночі, ще навіть Будьоний спав біля корівника, не кажучи вже про Дзьобу ледащого. І почала готувати.

Все як треба — поминальне, з кутею та пиріжками, бульйон курячий з локшиною. Гюля прийшла о шостій і мо­вчки впряглася — місила тісто, а потім рибу різала, це в неї взагалі виходило швидко й акуратно, воно й зрозуміло — в них там у Криму тієї риби як у нас порожніх пляшок.

Приготували, потім позамітали двір — і почали гості приїздити. Першим той красивий міліціонер, Сергій, приїхав, він їй завжди подобався — стрункий, веселий. Коли в дитинстві книжку читала, «Сержант міліції», то десь таким собі того героя й уявляла.

Поставив він машину не там, де завжди, а під вікна кухні й чомусь двірники з неї знімає. Леся Андріївна у вікно подивилася й каже йому:

— Нашо ви ото знімаєте, їх уже не крадуть, тим більше в нас.

А він у відповідь:

— Мені краще знати, тут сьогодні буде зальотних повно.

І то правда, народу буде багато, лише б їжі на всіх вистачило.

А потім Сергій побіг зустрічати якогось поважного чоловіка, той приїхав на великій машині, ходив, роздивлявся тут — Олег навіть екскурсію водив, баню показував. Правду сказати,

1 ... 33 34 35 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний хліб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний хліб"